Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук
так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».
(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував – сам на сам зі мною – мою першу повість «На краю ночі». Він розбив її дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторінка. «Мені сподобалися всі 256 сторінок, – відказав професор. – Бо якби ні, то я не прочитав би всієї книжки». Отакий був наш професор!)
А тоді я вибіг з аудиторії – п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!
З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка – він шукав мене:
«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».
Він був блідий мов крейда.
Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.
Я не вірив своїм вухам… Іваничук поширював релігійну пропаганду, а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Агітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму – чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову – для чого? Розколов курс. І так далі…
Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.
«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.
Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Аргументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…
Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, „Панчишин“?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор