Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук
від Гянджі скупчилося село Ял-кишлак, де стояли наші казарми, і схожі на азербайджанку Айну, в яку я був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж як колись кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і я втираю сльози, і приходить до мене святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм.
Секретар кіровабадського міськкому партії Гасан Азізович Гасанов, який нині обіймає високу посаду в незалежному Азербайджані, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаємо в одному готелі, парадоксальне відкриття: в Гянджі доживав віку цілком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодіївського братства, вчений-поліглот, дослідник грузинської й азербайджанської літератур Микола Гулак.
Нам з Драчем соромно. У Гянджі є вулиця М. Гулака, на стелі в центрі міста серед нізамізнавців світу пишається його барельєф, а ми, українські письменники, не знаємо, куди він подівся після шліссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливістю спонукає мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаєш кавказький антураж!»
Недовго гаючись, я виїжджаю у Гянджу й Тбілісі й збираю матеріал. Через кілька років за книжку «Четвертий вимір» мені присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Я незмірно гордий цією нагородою. Та чи не найкраще віддячила мені доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чілачави і азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав ідентичну оцінку моєму романові: «Цей твір міг написати тільки грузин»; «Цей твір міг написати тільки азербайджанець».
Ніщо не минає даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Кліо.
…5 березня 1953 року раннім ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левітана: помер Сталін.
«Здох Сталін!» – мало не вихопилося мені з уст, та я силою згасив утіху в очах, глипнув на Василя, і він теж згасив радість; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибігли на майдан.
Солдати й офіцери стояли розгублені, дехто втирав сльози. Сила Сталіна і його кліки була насправді диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навіть людоїдство було звичайним явищем, не мислив свого існування без тирана. Тільки в очах Василя Палія кипів нестримний глум, і я боявся, що той насміх прочитають і стане Василь першим агнцем для заклання на тризні по бузувірові.
До мене підійшов комбат капітан Гольдман і прошепотів, перериваючи подих:
«Сержант Іваничук, тобі треба виступити нині на розводі зі словами скорботи».
Це було неможливо, я не міг, не мав права прославляти, хай і по смерті, виродка, через якого серед мільйонів невільників мучиться мій брат. Я сказав, опустивши очі:
«Не можу… Мені надто важко… Не вимовлю й слова».
«Я розумію тебе», – погодився капітан.
А Василь, слухаючи це, насилу стримував регіт, і я був