Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
і підсунув балакучому підліткові.
– Якби ви бачили сигари, які привозив мій батько, – сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. – «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Йому шкода було їх для себе, просто щоб викурити самому, тож він завжди продавав тутешнім власникам готелю.
– Чим займається тепер ваш батько?
– Тепер ми тут маємо квітникарню. – Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. – Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі. І в нас часом є прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшов свіжий товар. Нічого не потребуєте?
Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. Це підняло б її дух. А якщо дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще.
Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта й паламаря. Він мав на собі темний костюм і був дуже низьким на зріст. Клерфе приглядався до нього з цікавістю. Він уявляв його неабияким здорованем, хоча за хвилю усвідомив, що той не мусив сам волочити труни.
Крамниця виглядала вбого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на вазон із білим бузком і довгу гілку білих орхідей.
– Свіжісінькі! – сказав малий чоловік. – Привезли сьогодні. Ця орхідея – винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. Дуже рідкісний різновид.
– Ви знаєтесь на орхідеях?
– Так, пане. Я бачив багато видів. Також за кордоном.
«У Південній Америці, – подумав Клерфе. – Може, після доправляння трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб пізніше мати що розповідати дітям і онукам».
– Запакуйте її, будь ласка, – сказав він, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. – І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?
До села Клерфе повернувся пішки. Дорогою йому здавалося, що він і далі відчуває бридкий солодкуватий дим із крематорію. Знав, що це неможливо, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які хотілося забути. Він зайшов до придорожнього шинку.
– Подвійну вишнівку, будь ласка.
– Краще візьміть сливовицю, – порадив шинкар. – Ми маємо чудову. Вишнівка надто банальна.
– А сливовиця – ні?
– Менше знана й не експортована. Спробуйте.
– Добре. Тоді прошу подвійну.
Шинкар наповнив келишок ущерть. Клерфе випив залпом.
– Хвацько, – сказав шинкар. – Але чи відчули ви смак таким чином?
– Я не хотів нічого смакувати, я хотів лише виполоскати деякий присмак. Налийте ще одну, цього разу я розсмакую.
– Тоді я собі теж наллю, – мовив шинкар. – Пиття – то заразлива хвороба.
– І в шинкарів?
– Шинкар я тільки наполовину, а наполовину митець.