Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Ґольманн. – Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.
– Тепер можемо вийти, – сказала Ліліан. – Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.
Ґольманн стенув плечима.
– У мене температура, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки вона взялася! Може, тому, що я побачив знову це заталяпане спортивне авто Клерфе.
До залу зайшла прибиральниця і почала виставляти крісла на столи, щоб вимити підлогу.
– Інколи ми відривалися і з температурою, – зауважила Ліліан.
Ґольманн поглянув на неї розгублено.
– Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.
– Через заталяпане спортивне авто?
– Мабуть. А що з Борісом? Він не приєднається?
– Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге він цього не зробить.
Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид – залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. У порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.
– А ось і Крокодилиця, – сказав Ґольманн.
У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.
– Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! – При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. – Закінчуємо, – повторила. – До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!
Ліліан устала.
– Справді? Ви в цьому впевнені?
– Цілком певна, – відказала похмуро старша сестра, – ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!
– Наче в обіймах Морфея! – повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. – Крокодилиця – королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?
– Вони мстяться за свою професію, – відповіла Ліліан із ненавистю. – Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.
Вони стояли в холі біля ліфта.
– Куди ви йдете? – запитала Ліліан.
Клерфе поглянув на неї.
– До «Палас Бару».
– Заберете мене з собою?
Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.
– Чом би й ні?
– Хіба це не сумно, – вона безпорадно усміхнулася, – просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.
Клерфе похитав головою.
– Часто я й сам це робив.
Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.
– Ви? Чому саме ви?
– Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?
– Ні. Ви мусите вийти головним входом,