Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Усі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
– То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
– Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!
– Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
– Це лише кілька днів.
– До біса! Щось сталося?
– Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
– Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?
– Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
– Клерфе, хто розбився?
– Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.
– Помер?
– Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
– Хіба тут лише самі хворі?
– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
– Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.
– Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.
– Кілька днів. Де б я міг оселитися?
– Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.
– А звідки ти про це знаєш?
– Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.
– Чкурнути?
– Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.
– Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.
– Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.
– Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.
– Ця жінка?
– Ні,