Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Ліліан усміхнулася. – Про це й мова.
– Про що?
– Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?
– Цілком можливо, – відказав Клерфе заскочено. – Мабуть, я не повинен був приїжджати.
– Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?… – А за хвилю додала: – Він виходить.
Клерфе теж це побачив.
– А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?
– Хто це знає? Далай-лама? Я? Крокодилиця? Бог? – Ліліан підняла келих. – А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!
Клерфе не ворухнувся з місця. Вона витріщила на нього очі.
– Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…
– Я нічого не вважаю, – сказав Клерфе. – Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.
Вони вийшли на паркет.
– Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, – сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. – Все.
4
У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.
Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.
Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.
– Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?… Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, а хто б мав бути в мене?…
Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.
– Добридень, Борісе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.
Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Боріс налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.
– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?
Ліліан похитала головою.
– Температура?
– Також ні. Швидше низька температура.
– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?
– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я і так не хочу цього знати.
– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.
Він випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку.
– Дай-но мені ще, – попросила Ліліан. – Склянки зовсім маленькі.
– Скільки завгодно.
Ліліан стежила за ним. Знала: він ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер Боріс не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Він був на це достатньо мудрий і знав її настрій. Замість цього поцікавився:
– Налити