Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Монмартр, і Монпарнас, хоч і з деяким запізненням, усе ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре й нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного й того самого. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкуру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними й безглуздими кралями, – усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла та прийшла сюди заради цього.
«Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, – думав Клерфе. – Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює на життя, тільки на життя, вона, мов навіжена, полює на нього, наче життя – це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєшся то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки в сутінках, з’являється давно забуте відчуття неповторності життя».
Цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. «Для неї все це справжнє, – думав Клерфе, – степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша й найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, у кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію: в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме через це я мушу її обожнювати».
– Мабуть, я надто багато випив, – мовив він.
– Що означає «надто багато»?
– Коли втрачаєш відчуття власного «я».
– Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».
«Нічого не боїться, – подумав Клерфе. – І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то кожна банальність звучить для неї так само чарівно й розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили вперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир?»
– Я обожнюю тебе, – сказав він.
– Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.
– Але не в твоєму випадку.
– Тоді говори про це раз у раз, – промовила вона. – Мені це необхідно, як вода й вино.
Клерфе розсміявся.
– Адже ми обоє праві, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?
– У готель. Я хочу виселитися.
Клерфе