Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
ліричному настрої.
– Не так часто є змога піддатися йому. Біля брам Аїду. Не буду вас більше розпитувати. Цього досить, щоб збудити уяву. Ви знайшли її в сірих сутінках безнадійності, з яких вдалося вирватися тільки одному смертному – Орфею. Можливо. Але, як це не парадоксально, за те, що Орфей хотів врятувати з пекла жінку, йому довелося заплатити дорогою ціною – ще страшнішою самотністю. А ви готові платити за це, Клерфе?
Клерфе посміхнувся:
– Я забобонний. І не відповідаю на такі питання, та ще перед самими перегонами.
«Сьогодні ніч Оберона, – думала Ліліан, танцюючи то з Фіолою, то з Торріані. – Усе тут зачароване: це яскраве світло, ці сині тіні й саме життя, яке здається і реальним, і примарним водночас. Зовсім не чутно кроків, усі безшумно ковзають під музику. Так я собі це й уявляла, сидячи серед снігів у своєму покої з діаграмою температури на поручні ліжка і слухаючи радіоконцерти з Неаполя і Парижа. У таку ніч біля моря, коли світить місяць і кожен подих вітру приносить запах мімоз та квітучих помаранчів, здається, неможливо померти. Люди сходяться і, хвильку побувши разом, губляться в натовпі, щоб знову опинитися в чиїхось обіймах, обличчя змінюються, але руки раз у раз ті самі. Чи справді ті самі? Там сидить мій коханий разом з меланхолійною людиною, яка на коротку мить стала власником цього казкового саду, я знаю, вони розмовляють про мене. Напевно, говорить тужливий Леваллі, він хоче дізнатися те, про що запитував мене, – мою таємницю. Здається, є така стара казка, як карлик крадькома сміявся з усіх, бо ніхто не міг розкрити його секрету. Ніхто не міг вгадати його ім’я». Ліліан посміхнулася.
– Про що ви подумали? – запитав Фіола.
– Я згадала казку про людину, таємниця якої полягала в тому, що ніхто не знав її імені.
Фіола посміхнувся. На його засмаглому обличчі зуби здавалися удвічі білішими, ніж в інших людей.
– Може, це і є ваша таємниця? – запитав він.
Ліліан похитала головою.
– Яке значення має ім’я?
Фіола поглянув на гроно матерів під пальмами.
– Для деяких людей ім’я є всім.
Танцюючи поблизу Клерфе, Ліліан зауважила, що він дивиться на неї в задумі. «Він мене тримає, а я його кохаю, – подумала вона, – бо він при мені й ні про що не питає. Коли почне питати? Маю надію, що ніколи. Можливо, ніколи. Ми не матимемо на це часу».
– Ви так посміхаєтеся, наче дуже щасливі, – сказав Фіола. – Можливо, ваша таємниця в цьому?
«Яке безглузде питання, – міркувала Ліліан. – Невже йому ще не розтлумачили, що ніколи не можна запитувати жінку, чи щаслива вона?»
– У чому ж ваша таємниця? – поцікавився Фіола. – У великому майбутньому?
Ліліан знову похитала головою.
– Жодного майбутнього. Ви не уявляєте, як це багато що спрощує.
– Ось подивитися на Фіолу, – сказала стара графиня Вітеллеші в компанії матерів, – можна подумати, що окрім цієї незнайомки тут немає жодної молодички.
– Нічого