Мексиканські хроніки. Максим Кидрук
йтяжчі часи, допоки вони не приведуть їх до сонця та світла, котре завше осяює тих, хто щиро вірить, що мрії збуваються.
…якщо не мрієш, то час стоїть на місці.
Чіапас. Джунглі. Загублені серед покручених ліан і віковічних дерев руїни майя. Покришені стіни високих пірамід, на підніжжя яких видряпуються зелені нетрі. Неглибокі, але швидкі потічки, які сердито вирують і клекочуть, заступаючи дорогу в найбільш невідповідний момент. Повсюди таємничі написи та знаки. А ще – спека. Палючими клубнями вона вривається в легені, з кожним подихом, з кожним кроком вичавлює з тіла останні краплинки вологи…
Попереду, між обвислими ліанами та вогким листям, бовваніє спина невисокого провідника-індіанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубує дорогу в хащах, управно орудуючи величезним мачете. Він не розуміє англійської і, мабуть, не вельми знає іспанську. Мабуть – бо то важко сказати достеменно. Кароокий індіанець увесь час похмуро мовчить і просто веде за собою трьох нахабних ґрінго, які наважилися кинути виклик його джунглям.
Мимоволі мозок обплітають моторошні думки про те, що ж буде, якщо провідник раптом зникне. Адже ота худа спина вдалині та гострий мачете, який зі свистом розсікає тягуче глизяве повітря, раз за разом урізаючись у малахітове тіло джунглів, – оце й усе, що може повернути нас назад до нормального світу, весь наш зв’язок із цивілізацією. Хоча на той момент здавалося, що того світу просто не існує, а ХХІ століття нам усім примарилось у сні.
Над головою захлинаються оглушливим ревом невгамовні мавпи-ревуни, ховаючись від поглядів у густих кронах тропічних дерев; розмаїті папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, ліниво погойдуючи головами. Першим іде індіанець, за ним дріботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далі чеберяє Френк, чорнявий кремезний Френк із Нью-Йорка, який невідомо чим керувався, коли потягнув за собою до цього смарагдового пекла Крістіну. Крістіна, його дівчина, крокує слідом, відстаючи від свого бойфренда метрів на десять. Я замикаю процесію.
І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола.
Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України…
Ви запитаєте, що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. На ту мить я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю.
Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник уперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег – там починалася Гватемала. По спині та руках дзюрками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гуділи москіти.
І то був лише початок. Десь там, унизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимося…
Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.
Однак я хочу, щоб ви відразу зрозуміли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довідник, не своєрідний порадник для самотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не проста розповідь про те, як якийсь хлоп з України, дослухавшись безумного поклику серця, одного спекотного літа рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому та перетнув Estados Unidos Mexicanos[1] від західного до східного узбережжя. Зовсім ні… Це історія про одну зухвалу й абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші з віри й упертості, подекуди рясно приправлених справжнім шаленством, зрештою втілилась у життя.
Попри те що вирушав я до Мексики сам-один, здійснити таку подорож було б неможливо без великої чи маленької підтримки багатьох інших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі. Ви ще зустрінетесь з усіма цими людьми на сторінках моєї книги, однак я хочу виокремити їх усіх ось тут, на початку, висловивши тим самим особливу пошану та респект.
Тож перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство та прописка вказані в дужках) оголошую подяку звичайну: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму й Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью-Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) і його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі.
Окремою статтею хочеться віддячити бравим хлопцям із death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жáру від якого вистачило аж до кінця подорожі. А ще спасибі Володимирові Кличку, який
Мексиканські Сполучені Штати, Мексика.