Сім днів і вузол смерті. Сергій Пантюк
я закинув у комп’ютер дані на ще одну людину, – чужим голосом промовив Орест. – Поглянь на результат.
Вінькові очі прагнули щось прочитати, але просякнутий алкоголем мозок відмовлявся співпрацювати з ними. Єдиним фрагментом, який рельєфно виринув із тексту і вгруз у свідомість, стало останнє речення: «Даний об’єкт припинить земне існування 7 березня 200… року о 18 годині і 36 хвилин». І поки Вінько прагнув переварити отриману інформацію, Орест запалив цигарку, присів на край стола і, мовби у простір, промовив:
– Сім днів…
– Що сім днів?
– Жити…
– Ти про що?
– Олег працював із моїми вихідними даними. Розумієш? Це я народився 26 січня 197… року о 10 годині ранку. У четвер, у цьому місті.
Вінько, здавалося, трохи протверезів, зморщив чоло, потім глянув на Мегабайта, який мирно спав, схиливши голову на стіл.
– Орку, це якась фігня. Мегабайт завантажив нас звичайними дурницями. Від нього зараз все одно нічого не доб’єшся. Давай викличемо таксі і роз’їдемося по хатах. А завтра, на тверезу голову, прийдемо сюди і розберемося.
– Віньку, я відчуваю, що це зовсім не дурниці. Єдине, в чому з тобою можна погодитися, це те, що нам варто проспатися. Завтра під обід я тобі зателефоную, здибаємося і нормально перебалакаємо з Олегом. Про всяк випадок.
Невдовзі запізніле таксі розчинилося в опівнічній темряві.
День перший
Ранкове радіо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хірургічним скальпелем розпанахує важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, і навіть піти й заткнути пельку цьому галасієві ліньки, бо знаєш – зайві рухи витрусять із тебе залишки сну, а натомість подарують гострий біль у скронях і потилиці.
«Хоч би кварту води здогадався біля себе поставити,» – подумав Орест, і, поволі зсунувши ковдру, усвідомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Він дотягнувся до бра, клацнув вимикачем і світло різнуло йому вічі гарячим суховієм. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню і зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала іржавий присмак. Вирішив випити міцного чаю і, шукаючи у кишенях сірники, знайшов там і цигарки.
Нікотин привніс у Орестове мислення деяку світлість, і з пам’яті почали виринати трохи нечіткі фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базікали, мучили комп’ютер.
Стоп!
Якась нова програма.
І раптом Орест здригнувся – він згадав усе.
Програма відтворення людського життя. Спочатку людей із енциклопедії, знайомих, потім його, Ореста.
Комп’ютер назвав дату його смерті.
Засвистів чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потім вимкнув радіо. Дата його смерті. Дурниці. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу і пластику передбачати долю живої людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була переміщеною у часі років на сорок уперед, Орест би лише посміявся. Але