Сім днів і вузол смерті. Сергій Пантюк
ввічливий швейцар нечутно відчинив затемнені двері кав’ярні, і Орест миттєво поринув у царство східних ароматів. Він пошукав очима вільний столик і зовсім випадково погляд його вихопив серед декількох відвідувачів Вінькову постать. «От жук, він теж вирішив коньячком розім’ятися» – подумав Орест, підходячи до приятеля.
– Що, у дурнів думки збігаються? – міцно потиснув Вінькову правицю і, присідаючи, одразу ж замовив всюдисущому офіціантові каву з коньяком.
– Та я оце забіг трохи раніше до Мегабайта, але на місці його чомусь не виявив. Врешті, ми ж на дванадцяту домовилися…
– Коби він знову не нажерся, бо останнім часом наш Олег не просихає, – зауважив Орест.
– Не думаю, зранку щось і для фірми зробити треба. Якби він лише бухав, то хто б його терпів і ще й гроші платив?
Орестові принесли його замовлення і він, красномовно кивнувши на годинник, попрохав рахунок за себе й Вінька.
– Мені упали щойно свіжі копійки, тож я і виставляю. Але це лише початок, обід також за мною, – заспокоїв Орест обуреного товариша.
– І звідкіля ж тобі ті копійки упали?
– Я взяв відпустку за минулий рік.
– Ти ж планував улітку – на весілля і медовий місяць.
– Віньку, про яке літо мова? У мене є сім днів, із сьогоднішнім включно. Чи ти забув?
– Орку, я все це дуже ретельно обдумав і дійшов висновку, що Мегабайт все ж таки нас розіграв. Щось надто хитро-веселим був у нього голос, коли я домовлявся про зустріч…
Вінько зумисне повільно ковтнув кави, що майже вистигла, упівока спостерігаючи, чи не насторожив Ореста своїми не надто обережними словами. Але заспокоївся, бо йому здалося, що у зіницях приятеля спалахнули м’які вогники надії. «Фундамент закладено, – подумки відрапортував сам собі, – тепер справа за Олегом».
– Ходімо, Орку, час підтискає.
Фірма «Амперсанд Ltd», у якій Мегабайт мав основну роботу, займала два перші поверхи колись секретного науково-дослідного інституту якихось надтвердих металосплавів. Те, що залишилося від свого часу серйозної організації, і зараз існувало у трьох невеличких кімнатках на мансарді цієї ж споруди. Дві кімнатки займали літній директор і така ж літня його секретарка, у третій тіснилося декілька наукових співробітників із креслярським і ще якимось приладдям невідомого застосування. Помітно скорочений штат науковців теж займався невідомо чим, але платню всі отримували регулярно – установа залишалася юридичним власником усього приміщення, а коштів, що сплачували за оренду численні фірми й фірмочки, усім вистачало для нормального існування. Саме сюди колись потрапив за університетським направленням новоспечений інженер електронно-обчислювальних машин Олег Флис, саме тут він почув про комп’ютери і захопився ними, саме тут він став тим Мегабайтом, без якого протягом певного часу не відбувався жоден запуск оргтехніки у місті. І якби Олег стабільно не дружив із чаркою,