Проект «Міссурі». Яна Дубинянская
присвиснув. – Так і виходить, хіба ні? І який я матиму вигляд, по-твоєму?
Аліна підперла кулаком підборіддя:
– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?
Увійшла покоївка з тацею. Андрій простяг руку за горнятком із життєрадісною нетерплячкою дитини, яка гарною поведінкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втім, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навіть тоді, коли ніхто не займався його іміджем.
– Знаєш що, Алько, – він відпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’ємо каву. Без політики. Ми з тобою вже чорт зна скільки не лишалися разом…
Це справді так – із втомленою злістю подумала Аліна. Та й навіщо?
– …й поговоримо, як чоловік з дружиною. Про друзів, про батьків… Як там твої?
– Нормально, – відгукнулася вона. – До речі, треба було б зателефонувати.
Тут розмова «про друзів і батьків» зайшла в глухий кут. Покоївка знову зробила занадто міцну каву; вирахувати з платні, інакше не зрозуміє. Скривившись, Аліна проковтнула все, ніби мікстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрій пив повільно, з задоволенням. Його довгасті очі посміхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батьків чи друзів…
– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.
– Хто?
– Сашко Линичук, – із зітханням пояснила Аліна; з пам’яттю Андрієві ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаєш, з тієї компанії, де Герка з гітарою… і Влад.
Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, ніби діра в гуртожитковому дивані. Про це зараз не треба, ні в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчої кампанії, перед жеребкуванням і нашестям журналістів. Хоча б Андрій не…
– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?
– Грошей, напевно, – її голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе він найближчих три місяці не дістане, я обіцяю.
– Ти найкращий у світі прес-секретар, – Андрій відсунув порожнє горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогодні ночувала?
Оце так!.. Аліна мов збоку побачила свої очі – витріщені, як тарелі. Кліпнула, опанувала себе:
– А ти?
Чоловік знизав плечима:
– Це моя справа. Я за іміджем не добропорядний глава сім’ї, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що імідж рогоносця ще нікому не допоміг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?
Вона повільно хитнула головою. Дійсно, не варто сподіватися, що вона зуміє усе – хоча б щось! – приховати від журналістів і, як наслідок, від широкого загалу. Приватне життя публічних людей – нікому дотепер не вдалося визначити його межі, а отже, їх немає зовсім. Звикай. Стривай, але як Андрій?..
Нехай не думає, що все так просто.
– Домовилися, – вона взяла зі столика пульт і ввімкнула телевізор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб ніде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий кліп. –