Слухаючи годинник. Оксана Сайко
збирався стати м’ясником, так само, як і його батько.
– Невже тобі це подобається? – якось спитав він у хлопця.
Той знизав плечима:
– Не знаю… Я про те й не замислювався… А ким мені ще бути, коли батько м’ясник? Якби він був столяром, я теж, мабуть, був би столяром…
Він на те лише важко зітхав, бо не знав, ким був його батько. Якось він запитав про це матір, та вона лише відрубала:
– Ким був твій батько? Мерзотником! Останнім покидьком! Ось ким він був!
Він хотів було відказати їй на те, що навіть мерзотники й покидьки мають якесь ремесло, а проте так і не зважився.
Якось підлітком він вкрав у свого однокласника велосипеда, й батько того хлопця прийшов до його матері сваритися.
– То й що такого, що взяв він того велосипеда? – несподівано накинулась на чоловіка мати. – Невже збідніли через те? Та у вас грошей, мов тої полови! Не морочте мені дурницями голову! Забирайтеся геть!..
Чоловік на те страшенно обурився, мовляв, з такою матір’ю її син обов’язково колись втрапить у в’язницю, бо виросте злодієм та нікчемою.
– Нехай, але то вже не ваш клопіт! – відказала на те мати, зачинивши двері перед самісіньким носом чоловіка. В ту мить йому стало соромно, не так через слова того чоловіка, як через те, що мати так відчайдушно захищала його, незважаючи на те, що він був винний, не дорікнувши йому жодним словом.
– Я не буду злодієм, – сказав він їй.
– А ким же ж ти будеш? – тільки й спитала насмішкувато.
– Буду годинникарем, – відказав.
– Годинникарем? Тим багато грошей не заробиш. Чи не краще бути м’ясником чи мулярем? А може, столярем або чоботарем?
Але жодне ремесло його не приваблювало так, як ремесло годинникаря. «Може, це й добре, що не знаю батька, – так міркував, – а раптом він би виявився, як і батько Онисима, м’ясником чи якимсь чоботарем і змушував мене б займатись тим, що мені не до душі? Адже, зазвичай, з батьками, саме так воно й буває. А все тому, що, як видно, шкода їм покидати цей світ самотніми, того й приводять у нього дітей, а відтак передають їм те, що вміють і своє ремесло на додаток, аби відійти з життя з відчуттям, що все-таки віджили своє немарно, бо залишили продовження не тільки себе, а й своєї справи…»
Якось вони з матір’ю, коли у них поламався годинник, були у годинникаря. Тоді його й вразила ота величезна кількість годинників. Вони безладно лежали у майстра на столі, у гармонійній асиметрії висіли на стінах, стояли, мов тумби, на підлозі… Старий, горбатий годинникар скидався на дивного чарівника, що легким дотиком пальців міг оживити найменше коліщатко, змусити тендітні стрілки рухатися й вицокувати. Здавалося, міг підкорити собі не тільки будь-який годинниковий механізм, а й сам час, змусивши його спинитися, йти в лад або поспішати. Годинникар був досить старий. Якби він раптом помер, то у їхньому містечку не залишилося б жодного годинникаря, – так собі роздумував, бо годинникар