Щодо ступеню ймовірності подій. Лариса Іллюк
Зрять батьки ницість і недолугість власних дітей. Заздрісники та вороги відверто потішаються. Недобре…
Закрутило мене, захитало, підкинуло до самісіньких зір, у найнижчу прірву скинуло. І розверзлося дно попід ногами, і поповзли звідти гади із людськими ликами, кривляючись і дико регочучи, обвили мої ноги. Я відчула холодний, мерзенний слиз на литках, колінах, стегнах… і впала без тями.
– Братко! Братко, зачекай! – кричу щодуху.
Він не обертається, не чує. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босоніж, як любив ще в дитинстві. Вітер куйовдить густе, вигоріле на сонці волосся, могутня постать погойдується, тане у щільному тумані. Біжу за ним, крижаний вітер штовхає в груди, намистинки сліз замерзають на щоках.
– Братко!.. – майже наздогнала, ось він, поруч, лише руку простягни.
Туман ковтає постать. Наштовхуюсь на каламутний кисіль, немов на стіну. Перехоплює подих. Повільно кружляє, опускаючись на землю, самотній жовтий листок.
– Ні!..
…я прокинулася від власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в світлиці. Всередині – крижана порожнеча, така сама холодна, як і вітер зі сну. Ніби все життя мене переслідує.
Ой, чи вірно я зробила? Чи зрозуміла правильно? Тяжко на душі, немов хто валун поклав. Ще й сон цей дивний, тривожний… Треба йти в місто, знайти Братка – може, хоч біля нього душа спокій знайде.
Дорога трохи стишила хвилювання. Поступово невеличка, майже непомітна стежинка перетворилася у витоптаний шлях і розбиту возами дорогу. Насправді, місто не так вже й далеко, а може, я ще не зовсім стара, коли вистачає сили помаленько дибати вперед – десь опівдні буду там. Київ зустрів не вельми привітно. Навкруги відчувалось піднесення, та якесь нетривке, сумнівне, зловісне, мов брижі по стоячій воді… Люди, усюди багато людей. Я вже й забула, як воно. Всі зиркають на тебе, хто похмуро, хто з посмішкою, але найбільше – з байдужим крижаним поглядом. Чи є ти, чи немає – все єдино.
Місто тисне… наче й повітря довкола, й простір – а ніби в клітці, мов вовченя дике. Ні шелесту травинки, ні листяного шурхоту – крики та гамір навкруги. Товчуться княжі дружинники біля корчми, розважаються. Тут же поряд заїжджі купці розгорнули на подвір’ї гостинного двору свій крам: заморські спеції, тонкі барвисті хустки і прикраси. Осторонь дітлахи потішалися із кривлянь скоморохів, котрі стравлювали напівобскубаних півнів до бою. І як їм вдається так жити?
Де ж Братко? Ясно, що серед князівських кметів: он, скільки їх Києвом вештається. Але де Мстиславичі, де Ярославичі – не розбереш. І думки у всіх темні, як Чорнобоже крило… Та й те сказати, у міщан не краще. Ходять, немов блекоти об’їлися. Похмурі, відлюдькуваті. І все про Мстислава думають… Ох, Свароже, що ж це я? Онде, обличчя у всіх тривогою затьмарені, чую Мономаховича на стіл Київський бажають. Та все переймаються, що ж князенки вирішать, хоча й не князенки радше, а найсильніші вої їхні.
Незчулася, як на майдан вийшла. Начебто і не хтіла сюди, та ноги самі винесли. Ой, лишенько, скільки люду… Ярмаркують.