Мерщій тікай і довго не вертайся. Фред Варґас
нього був цілий день, щоб приготувати свою промову, і Жос гадав, що все буде надзвичайно вишукано. Але йому все одно не вдасться надурити Ле Ґерна. Плавав він багато де і всякого набачився.
Не вітаючись, Жос важко всівся за стіл, і Декамбре наповнив два келихи.
– Дякую, що прийшли, Ле Ґерне, я б не хотів відкладати це на завтра.
Жос просто кивнув і глибоко ковтнув.
– Вони у вас? – запитав Декамбре.
– Хто?
– Оголошення за день, химерні оголошення.
– Я не тягаю все з собою. Вони у Дамаса.
– Ви їх пам’ятаєте?
Жос повільно почухав щоку.
– Був ще один тип, який розповідав про своє життя, без початку і кінця, як завжди, – сказав він. – І ще одне послання італійською, як цього ранку.
– Це латина, Ле Ґерне.
На мить Жос змовк.
– І взагалі, мені це не подобається. Читати листи, яких не розумієш, – не надто чесна робота. Чого він хоче, цей тип? Набриднути всім навколо?
– Цілком імовірно. Скажіть, будь ласка, а чи не могли б ви сходити за тими повідомленнями?
Жос випив свій келих і піднявся. Справа приймала несподіваний оберт. Він хвилювався, як і тієї ночі на морі, коли все стало хаосом і не було жодної точки опори. Вони гадали, що скелі по правому облавку, а на світанку з’ясувалося, що вони прямо по курсу на північ. Тоді він ледь уник катастрофи. Жос швиденько сходив за листами і повернувся, розмірковуючи про те, а чи не перебуває зараз Декамбре по лівому облавку, коли Жос гадає, що він по правому. А тоді поклав три конверти кольору слонової кістки на стіл.
Бертен щойно приніс гарячі страви – ескалоп з картоплею по-нормандськи – і третю карафку. Жос накинувся на їжу, не чекаючи на Декамбре, який уголос читав опівденне повідомлення:
– «Цього ранку я пішов у контору, і вказівний палець лівої руки у мене дуже болів через вивих, який я собі заробив, воюючи зі згадуваною вчора жінкою. (…) Моя дружина пішла в лазню (…) щоб помитися після довгого часу, який вона провела в пилюці будинку. Вона прикидається, ніби прийняла рішення бути відсьогодні дуже чепурною. Скільки це триватиме, я легко можу передбачити». Я знаю цей текст, чорт забирай, – сказав старий, загортаючи листа назад у конверт, – та сприймаю, наче в тумані. Або я начитався забагато, або пам’ять мені зраджує.
– Секстант також іноді зраджує.
Декамбре знову наповнив келихи і взявся за наступне повідомлення:
– «Terrae putrefactae signa sunt animalium ex putredine nascentium multiplicatio, ut sunt mures, ranae terrestres (…), serpentes ac vermes, (…) praesertim si minime in illis locis nasci consuevere». Можна, я залишу його собі? – запитав він.
– Якщо це вам щось підкаже.
– Поки що нічого. Але я розгадаю, Ле Ґерне, розгадаю. Цей тип грається в кота-мишку, і вистачить одного слова, яке виведе мене на істинний шлях, я певен щодо цього.
– На шлях куди?
– До розгадки, чого ж хоче автор.
Жос стенув плечима.
– З вашим характером ви б ніколи не змогли працювати Оповісником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаєш, то настане край всьому. Ви не зможете більше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай