Мерщій тікай і довго не вертайся. Фред Варґас
знаю Треґіє, – сказав Декамбре, знову наповнюючи келих.
– А вулицю Свободи знаєте?
– Так.
– Так там він і був, цей пансіон для хлопців.
– Так.
– Одразу за церквою Святого Роха[15].
– Так.
– Ви збираєтеся «такати» на все, що я кажу?
Декамбре знизав плечима, і повіки його обважніли.
Жос похитав головою.
– Ви налигалися, Декамбре, – сказав він. – На ногах не тримаєтеся.
– Я налигався, але Треґіє знаю. Одне не заважає іншому.
Декамбре спорожнив келих і жестом попросив Жоса налити ще.
– Дурне базікання, – сказав Жос, наповнюючи келихи. – Дурне базікання, щоб підлеститися до мене. Якщо ви гадаєте, що я такий дурний, що розм’якну від згадки про те, що якийсь тип бував у Бретані, то дуже помиляєтеся. Я не патріот, а моряк. Я знаю, що серед бретонців, як і серед інших, чимало бовдурів.
– Я також.
– Це ви про мене зараз кажете?
Декамбре м’яко похитав головою і надовго змовк.
– Але це правда, що ви знаєте Треґіє? – знову з упертістю п’яних людей узявся за своє Жос.
Декамбре кивнув і випив до дна.
– Ну, а я не дуже добре його знаю, – несподівано сумно сказав Жос. – Власник пансіону, отець Кермарек, повадився карати мене щонеділі. Тож місто я знав лише через шибки і через оповідки друзів. Пам’ять – невдячна штука. Я запам’ятав ім’я того гада, а прізвище вчителя історії – згадати не можу. А він єдиний, хто мене боронив.
– Дюкведік.
Жос повільно підвів голову.
– Як? – перепитав він.
– Дюкведік, – повторив Декамбре. – Прізвище вашого вчителя історії.
Жос примружив очі й нахилився над столом.
– Дюкведік, – підтвердив він. – Слухайте, Декамбре, ви шпигуєте за мною? Що вам від мене треба? Ви лягавий? Так і є, Декамбре, ви лягавий? Повідомлення – це все байки, кімната – це все байки! Все, що вам треба, – це запопасти мене своїм поліційним кодлом!
– Ви боїтеся лягавих, Ле Ґерне?
– А вас це переймає?
– Справа ваша. Але я не лягавий.
– Дурниці. А звідки ви його знали, мого Дюкведіка?
– Це мій батько.
Жос, нерішучий і п’яний, так і закляк, поклавши лікті на стіл і випнувши щелепу.
– Дурниці, – пробелькотів він після хвилини мовчання.
Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік – сімдесят років.
Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.
– А як же… «Декамбре»? –
Святий Рох – середньовічний французький святий, високо шанований у католицькій церкві. Вважається одним із захисників від пошестей і чуми.