Палак. Вадим Карпік
у тебе хоч є? – запитав сотник, знову оглянувши рівні ноги юнака.
– Аякже, і не один.
– Вибери найкращого і найрозумнішого, від нього не раз буде залежати твоє життя, – сказав Гнур і повернувся до воїнів, що чаклували над казаном. – Ну, де ваш обід?
Через день Гнур повернувся. Палак вибрав з батькового табуна молодого, невисокого, але сильного гнідого жеребця, одягнув гостроверху шапку, поверх лляної безрукавки накинув шкіряну куртку. Шкіряні постоли поміняв на чоботи з короткими халявами, на пояс причепив торбину з кресалом та трутом і довгий кинджал, що дістався йому від діда. На спину повісив лук, з яким ходив на полювання та очеретяні стріли. Біля сідла – аркан і сумка з чистим одягом та їжею.
Мати голосно плакала і причитала.
Сестри заодно тихо схлипували. Брати з заздрістю дивились на воїнів. Батько підійшов до сина, міцно обійняв, а потім простягнув йому торбинку.
– Ось, візьми, для початку вистачить.
– Що це? – запитав юнак, розв’язуючи мішечка.
На руку випало п’ять шматків срібла.
– Вибач, це все, що можу тобі виділити.
– Я поверну… – сказав вдячно. – Як розбагатію, поверну сторицею.
– Коли голову не складеш десь на чужині.
Під’їхав Гнур. Оглянув Палака, його коня і все спорядження:
– Що ж вояко, поїхали. Прощайся, – сказав він і звернувся до родини юнака. – Та не переживайте ви так, я візьму його в свою сотню, що охороняє царя. Там у мене добрі воїни, вони і зроблять з нього славетного витязя. Він у вас сильний, впертий, тому, я думаю, справиться. Ну, поїхали.
Палак обійняв по черзі рідних і прудко вискочив на коня.
Всі довго ще дивились услід караванові.
– Тяжко йому буде, – побивалась мати, – він навіть у сідлі тримається ще не так, як інші.
Батько притулив долоню до брів, прикриваючи очі від сонця. Палак не сутулився так, як воїни Гнура, а сидів рівно на невисокому конику. Ноги хлопця ледь не торкались землі. Сколотські коні були дуже схожі на тарпанів: невеликого зросту, з короткою гривою і сивою мордою. Вони повільніше за породистих скакунів набирали швидкість, але пробігти могли набагато більше. Також ці коники були не вибагливі до харчування і не потребували заготівлі сіна на зиму, бо ж самі видобували суху траву з-під снігу.
– Так, тяжко буде, адже царські сколоти з дитинства в сідлі: верхи їдять, сплять, живуть. Ну, нічого, наш син міцний, кмітливий, упертий, швидко навчиться всіх премудростей військової справи.
Чоловік ще раз подивився туди, де у степу розчинились вершники і вози, забравши із собою його дитину…
Палак отетеріло з роззявленим ротом роздивлявся величезну ассу – стоянку скіфів.
– Ти чого? – штурхонув його Гнур.
– Та я ніколи ще не бачив стільки людей разом, – ніяковіючи, відповів юнак.
Сотник голосно зареготав.
– Ти, як немовля, ще нічого не бачив і не знаєш.
Палак зашарівся.
– Та нічого, я тобі допоможу, бо ти мені подобаєшся. Зачекай, я здам збіжжя і поїдемо до Ліка.
– Хто такий Лік?
– Лі-ік, – загадково протягнув Гнур, –