Смугастий мов життя. Ганна Ручай
тиша в квартирі…
Не дивно, що на пронизливий дзвінок хлопчина кинувся з радістю. Звичайно, це батько!
У півмороці коридору (світла в поспіху не ввімкнув) розгледів лише постать у звичному батьківському півпальті.
Геник прожогом кинувся в кімнату, схопив зі столу зошита, щоб продемонструвати свої успіхи й почути трішки неуважне, трішки стомлене, але таке важливе в цей незрозуміло-тривожний вечір: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».
І тільки коли вже стояв на порозі, стискаючи зошит у руці, розгледів, що ввійшов зовсім не батько! Тільки півпальто і схоже.
Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кімнати.
– А мати де? – не дочекався відповіді й сам собі пояснив:
– Ну, певне ж, із роботи не прийшла ще…
Далі розвернувся та мовчки вийшов. Двері за ним голосно ляснули.
Зі стану заціпеніння Геника висмикнув телефонний дзвінок. Він не відразу підійшов – після дивного візиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив і дзвонив, тож Геник нарешті підніс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.
– У тебе більше немає татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.
А далі – самі гудки.
Батько працював бригадиром мулярів.
Він приїхав у це українське містечко на велике «всесоюзне» будівництво грандіозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирічок – Шинного комбінату. Комсомолець-доброволець, згодом – комуніст, із тих, що завжди «вперьод!» – він із 16-ти літ мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вірних комсомольських подруг – і їхав далі. Подруги залишалися. Тільки Геникова мама, зустрінута на попередньому великому будівництві в Свердловську, покинула все та подалася за чоловіком. Може, й тому, – шепотілися свердловські сусідки, – що мала вже старшого, «нагуляного» від якогось таємничого «хіміка». Не схотіла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будівництво для її суворого й невгамовного друга вже останнє?
Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усіх дивувало, як бригадир не просто зумів вибратися сам – ще в гарячці й керував робітниками, котрі похапцем розгрібали завал, щоб витягти іншого потерпілого. Та коли все-таки розтягнули уламки – він раптом упав і вже не зміг підвестися. В лікарні його не стало.
Геник довідався про все це набагато пізніше. Тобто, можливо, він і знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповісти! Але хлопець не зрозумів, не запам'ятав, не усвідомив. Ніяк не міг збагнути: батька більше нема, ніколи не буде. Геник так напружено боровся з цією думкою, що зовнішній світ прослизав крізь нього, не зачіпаючи свідомості. Тому й здавалося, що про обставини батькової загибелі довідався значно пізніше… Напевне, через кілька років… Або століть… Після всіх цих вінків, юрби в темному одязі та масках вдаваної скорботи…
Чомусь виразно запам'яталися Геникові