Львів. Смаколики. Різдво (збірник). Сборник
він розсміявся їй в лице. Це питання вирішене й обговоренню не підлягає. Вона здивовано звела брови. Ніколи раніше він з нею так не розмовляв. Кредитний договір був оформлений на неї, бо вона мала стабільну офіційну зарплатню, а платив, звісно, він. Продати квартиру у кредиті важко, але можливо, сказав він їй. Треба тільки знайти покупця, який заплатить гроші, вони покриють кредит і віддадуть покупцю документи, а залишок коштів поділять порівну.
Тепер розсміялася вона. Вони розлучаться тільки після сплати кредиту. Їй потрібна компенсація за життя з алкоголіком. У нього є авто, тож нехай його забирає, а квартиру вона залишає собі. На правах законної власності. Якщо він проти, нехай подає в суд, але вона не радить цього робити. Серйозно. Вона зробить усе, щоб квартира залишилася їй. Усе.
Він казав, що авто і так його, а спільної власності подружжя ще ніхто не відміняв, але раптом придивився до неї уважно й нічого в ній не побачив. Узагалі нічого, що так любив…
Наступного дня він почав збирати документи. Але до суду так їх і не доніс…
Дзенькіт монет вирвав його зі спогадів. «Білі, – на слух зауважив подумки Тарас, киваючи. – Жаднюги…»
А от і гривні. Незважаючи на біль у скронях, він закивав активніше. Значно активніше. Проте на будь-які слова так і не спромігся.
Він був наймовчазнішим жебраком у світі. З тих, які могли говорити. І навіть з тих, які говорити не вміли.
Прохід під будинком № 3 до проїзду Крива Липа мав п’ять кроків у ширину, двадцять п’ять у довжину і мішанину різних надписів, оголошень, малюнків на склепінні і стінах. Протяги гуляли під аркою, де Тарас сидів на своєму законному місці. Місце щоденної праці. Протяги, люди і думки.
А один мудрий єврей казав: усе так не буде.
Годинник пробамкав першу.
Коли він уперше несміливо протягнув руку поблизу Краківського базару, голодний, як пес, на нього накинулись кілька циганів, що володіли цією територією на своїх законних правах. Тоді він про такі права не знав. І про такі закони.
Сьогодні він мав свою територію, справно платив данину, смиренно зносив дощ, сніг, спеку, холод, спрагу і голод. Той, хто сидів тут до нього, – статечний сивоволосий старець, символ жебрацтва цього міста, – пішов так само тихо, як жив. Туди, звідки не вертаються. Йому, новачку, пощастило. Це було грошовите місце. Одного дня він міг назбирати до ста гривень, правда іншого і двадцяти не було, але й Вікторович – затятий алкоголік із кількома білими гарячками в анамнезі, і наркоман-початківець з Винник, який вирішив подорожувати країною й чомусь далі Львова не посунувся, погоджувалися, що то була золота жила. Краще не придумаєш.
Це вони знайшли йому «роботу», і тепер він інколи заходив до них у двір біля Краківського базару, особливо по неділях, коли туди часто приходили якісь проповідники з протестантських церков і окрім проповідей приносили гарячу їжу у пластянках.
Двірничка з будинку, в підвалі якого він жив, закривала очі на його існування, бо він не впускав наркоманів,