Львів. Смаколики. Різдво (збірник). Сборник
миті я почувався щасливим. А потім… потім мені раптом подумалось, що пересуватися на двох ногах не так уже й зручно. Мені чомусь схотілося лягти на долівку і повзти. Це ж набагато краще, ніж ходити. Та й легше, ніж літати, – здалося мені те літання! От тільки… цей голод.
Що б його такого з’їсти? Зненацька пригадалися декоративні кролики, яких ми з дружиною бачили в зоомагазині минулих вихідних. От би зараз тих кроликів! Тільки не треба їх варити чи тушкувати, краще заковтнути цілими, разом із хутром та усіма нутрощами. Або яку іншу дрібну тваринку, насправді мені не принципово, яку саме. Шкода, що та крамничка зараз зачинена. Я ж помру з голоду…
Хіба що в мене вже є така тваринка. Вона пронизливо нявчить і шкребеться кігтями на кухні у зачинені двері. Я відсунув пляшку, загасив у попільничці недопалок і поповз на запах кішки.
На площу Ринок м’яко опустилася різдвяна ніч, сповнена химерних див і магічних перетворень. Довкола Ратуші здійнялась хурделиця.
Цікаво, десь у світі ще залишилися… люди?
Анна Хома
Телефон
Сьогодні Віка остаточно зрозуміла, що для неї Різдво у Львові буде не зовсім таким, як у рекламі. Точніше, зовсім не таким.
Бо на календарі – шосте січня і в усіх її тутешніх знайомих запланована вечеря. Ні, не так. Вечеря з великої літери. У всіх, окрім неї. Не можна сказати, що в Києві вона не чула про Святу вечерю, але в них вдома ця вечеря нічим не відрізнялася від інших, хіба на стіл ставилася пляшка горілки і, можливо, котлети робилися більш святковими, ніж зазвичай.
Ніяких тобі дванадцяти страв, причому обов’язково пісних, ніякої куті й пончиків, які тут називали пампухами.
Ці львівські словечка інколи доводили її до сказу. Коліжанка і філіжанка, фотель і бамбетель, полядвиця і шпондер, фацет і кобіта…
І пляцки. Особливо пляцки. Вони бувають солодкими, себто тортами, і тертими, себто дерунами. Чому їх тут так називають, вона не питала. Після піврічного проживання у Львові добре, що вона, киянка, знала хоча б це, але тоді, одразу по приїзді, коли на її спробу говорити українською всі замахали руками і дружно дозволили не заморочуватися, вона впала в ступор і тільки те й робила, що кивала і мило всім посміхалася.
Бо якби вона щось промовила, усі зрозуміли б, що вона майже нічого не розуміє.
Їхня українська була швидка і зовсім іншого темпоритму, ніж на Київщині. І ще невиспана ніч у швидкісному дев’яносто другому, і нав’язлива думка, чи достатньо комфортно буде в її новій домівці Семену, без якого вона навідріз відмовилася вирушати у цю майже подорож. Подорож-втечу. Від себе.
Коли їй запропонували цю посаду, вона, звісно, завагалася.
Львів – це добре (круто і драйвово!), але які в неї там перспективи? Міняти шило на мило? Ага, місце регіонального? Тоді можна думати.
Думала вона аж два дні. На третій зібралася, взяла Семена (куди ж без нього, охоронець і компаньйон) і чкурнула на захід.
Але так