Англійський пацієнт. Майкл Ондатже
з цим, хоч як би це виглядало. Дитина досі не знала, що таке мигдалини.
«Вони ніколи не торкалися моєї голови, – думав він, – ось що дивно». В найгірші моменти чоловік уявляв їхні подальші дії, який орган йому відрізатимуть. Найбільше він боявся за голову.
Щось схоже на мишку вкотре пробігло горищем.
Він зупинився в дальньому кінці коридору. Поклав на підлогу валізу і помахав їй крізь темряву й слабке мерехтіння свічних вогників. Потім рушив до неї без жодного звуку, без жодного скрипу дошки, і це заскочило її зненацька, було щось знайоме й заспокійливе в такому безшумному порушенні їхнього з англійським пацієнтом усамітнення.
Поки чоловік минав світильники, тінь танцювала на стінах довгого коридору. Дівчина відрегулювала гасову лампу, і світла навколо неї значно побільшало. Сиділа незворушно, тримаючи книгу на колінах, а чоловік підійшов і обійняв, наче дядько.
– Скажи, що таке мигдалини? – Її очі увіп'ялися в нього.
– Пам’ятаю, як ти вилетіла з лікарні, ніби фурія, а позаду тупцювали двоє кремезних дядьків.
Дівчина ствердно кивнула.
– Твій пацієнт тут? Можна мені увійти?
Вона заперечливо хитала головою, доки він не заговорив далі:
– Тоді зустрінуся з ним завтра. Лише скажи, де можна облаштуватися. Простирадла мені не потрібні. Тут є кухня? То була дивна подорож, поки я тебе знайшов.
Коли чоловік вийшов у коридор, вона повернулася до столу й сіла, намагаючись вгамувати тремтіння. Їй потрібні цей стіл, ця напівпрочитана книжка, щоби заспокоїтися. Цей знайомий чоловік проїхав довгий шлях потягом, потім ішов чотири милі горбами від села й нарешті перетнув цей довжелезний коридор, аби побачити її. За кілька хвилин вона увійшла до кімнати англійського пацієнта й застигла, дивлячись на нього. Місячне сяйво ковзало переплетеним листям. Це світло надавало ілюзії справжності. Вона могла б зірвати квітку та приколоти її до сукні.
Чоловік із прізвищем Караваджо відчинив усі вікна в кімнаті й стоїть, дослухаючись до нічних звуків. Він роздягається, обережно масажує шию долонями й лягає на хвилинку на незастелене ліжко. Дерева перешіптуються, а Місяць сріблястою рибою плюскочеться в саду поміж айстрами. Його сяйво огортає чоловіка другою шкірою, стовпом води. За годину він з’являється на даху вілли. Нагорі він мусить бути обережним, бо дахи поцятковані дірками від бомбардувань, а навколо будинку простяглися два акри випалених і понищених садів. Він бачить, що вони в Італії.
Вранці біля фонтану між ними зав'язується невпевнена розмова.
– Ось ти в Італії. Можеш більше дізнатися про Верді.[14]
– Що? – Вона на мить забуває про білизну, котру пере у фонтані.
– Якось ти казала мені, що закохана в нього, – нагадує чоловік.
Хана ніяково нахиляє голову.
Караваджо прогулюється довкола, вперше оглядає будинок, детально роздивляється все від лоджії аж до саду.
– Так, ти
Джузеппе Фортуніно Франческо Верді (1813–1901) – італійський композитор і диригент.