Ловець снів. Стівен Кінг
це ще не знають. До настання справжньої темряви ще кілька років, але вона наближається.
Темрява наближається.
Ми не знаємо, який із днів змінить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить різкий поворот, Джонсі сидить у своєму кабінеті на третьому поверсі коледжу Джона Джея, дивиться у вікно на крихітний шматочок Бостона і думає про те, як помилявся Т. С. Еліот, називаючи квітень найжорстокішим місяцем лише тому, що якийсь мандрівний тесля з Назарета був розіп’ятий за підбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знає, що найжорстокіший місяць року – це березень, який спершу дражнить кількома днями оманливої надії, а потім із задоволенням виливає вам на голову відро лайна. Сьогодні один із таких брехливих днів, коли здається, що весна дійсно вже не за горами, і він подумує піти прогулятися, після того як розбереться з однією неприємністю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсі й не здогадується, яким неприємним може бути день, як не здогадується й про те, що день цей він закінчить у лікарняній палаті, покалічений, борючись за своє кляте життя.
«День інший, лайно те саме», – думає він, ось тільки цього разу лайно буде зовсім іншим.
Цієї ж секунди дзвонить телефон, і він одразу знімає трубку, переповнений приємним передчуттям: це буде Дефаньяк, він дзвонить, аби скасувати зустріч об одинадцятій. «Мабуть, відчув, куди вітер дме», – думає Джонсі, і це цілком імовірно. Зазвичай студенти просять викладачів про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.
– Алло, Джонс слухає, – говорить він.
– Привіт, Джонсі, як життя?
Цей голос він упізнає де завгодно.
– Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!
Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.
– Радий це чути.
Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.
– Генрі? Що трапилось?
Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:
– Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. – Генрі на хвилину замовкає. – Він був пацієнтом-кушеточником.
Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.
– Самогубство?
– Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.
– Сумно.
– Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?
Джонсі думає, що знає.
– Ти про лінію?
Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.
– Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.
– Це