Ловець снів. Стівен Кінг
вами зараз повернемося до аптеки і пошукаємо там ваші ключі.
– Їх там нема! Я шукала по всіх рядах, я дивилася на полиці, з якої брала аспірин, я запитала дівчину на касі…
– Якщо перевіримо ще раз, гірше не буде.
Він уже лагідно підштовхує її до дверей, легенько торкаючись талії. Йому подобається запах її парфумів, а волосся – ще більше. Якщо воно таке розкішне, коли на вулиці дощ, яке ж воно при сонці?
– Моя зустріч…
– У вас іще сорок хвилин у запасі, – перебиває він. – Зараз не літо, туристи роз’їхалися, тому до Фрайбурґа можна запросто за двадцять хвилин доїхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключів, і, якщо не знайдемо, я сам вас повезу.
Вона з сумнівом вдивляється в нього. А він кидає погляд повз неї в один із сусідніх кабінетів і кричить:
– Діку! Агов, Дікі М.!
Дік Макдональд відривається від стосів із рахунками.
– Скажи цій леді, що, коли доведеться везти її до Фрайбурґа, мені можна довіряти.
– О, йому можна довіряти, мем, – каже Дік. – Він не сексуальний маніяк чи швидкий їздець. Лише спробує продати вам нову машину.
– Я міцний горішок, – злегка всміхається вона. – Але, гадаю, я поїду з вами.
– Діку, постеж за моїм телефоном, добре? – просить Піт.
– О, це буде непросто. У таку погоду клієнтів доведеться палицею відганяти.
Піт і брюнетка – Тріш – виходять, перетинають провулок і футів через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека – друга будівля ліворуч. Мряка посилилась і вже майже перетворилася на справжній дощ. Жінка накидає на волосся нову хустку й дивиться на Піта, голова якого непокрита.
– Ви змокнете, – каже вона.
– Я з півночі, – відповідає він. – А ми там хлопці міцні.
– Гадаєте, ми їх знайдемо? – запитує вона.
Піт знизує плечима.
– Можливо. Я добре вмію знаходити речі. Завжди вмів.
– Ви знаєте щось, чого не знаю я?
«Не скакати, не грати, – думається йому. – От і все, що я знаю, мем».
– Ні, – відповідає він. – Поки що ні.
Вони заходять до аптеки, і над дверима дзеленькає дзвіночок. Дівчина за стійкою відриває погляд від журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пізнього вересневого дня в аптеці немає нікого, окрім їх трьох і містера Діллера за рецептурним прилавком.
– Привіт, Піте, – каже дівчина.
– Йо, Кеті, як воно?
– Та так, потроху. – Вона дивиться на брюнетку. – Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз і не знайшла їх.
– Нічого, – мляво всміхається Тріш. – Цей джентльмен погодився відвезти мене на зустріч.
– Піт, звичайно, хлопець гарний, – каже Кеті, – але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом.
– Стеж за язичком, дорогенька, – говорить їй із посмішкою Піт. – Бо, в разі чого, у Нейплсі на шосе 302 є чудова аптека «Рексолл»[5].
Він кидає погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приємна різноманітність. Піт знову
«Rexall» – північноамериканська мережа аптек.