Ловець снів. Стівен Кінг
двері, і входить ефектна брюнетка. Близько п’яти футів десяти дюймів[4] на зріст (а Пітові подобаються високі), на вигляд років тридцять. Вона дивиться вбік, на моделі у виставковому залі (новенький темно-бордовий «тандерберд» – найкраще, що є в наявності, хоча «експлорер» теж навіть дуже нічого), але не так, як коли б хотіла щось купити. Потім вона помічає Піта і прямує до нього.
Піт підводиться, кинувши ланцюжок із брелоком NASA на розгорнуту книгу записів, і зустрічає її біля дверей свого кабінету. На його обличчі вже сяє найкраща двохсотватна професійна усмішка – не сумнівайся, бейбі, – а рука витягнута для привітання. Рукостискання її спокійне й міцне, але вона явно чимось збентежена, засмучена.
– Мабуть, нічого не вийде, – вимовляє вона.
– О, з продавцем машин так розмову краще не починати, – каже Піт. – Ми любимо складні завдання. Я Піт Мур.
– Привіт, – відповідає вона, але імені свого (а звати її Тріш) не називає. – У мене зустріч у Фрайбурзі через якихось… – вона кидає погляд на годинник, на який цілий день витріщався Піт, – через сорок п’ять хвилин. Клієнт хоче купити будинок, і в мене, схоже, є те, що його влаштує. Тут світять серйозні комісійні, а я… – Її очі наповнюються слізьми, і їй доводиться зробити ковток, щоб позбутися хрипоти в голосі. – А я загубила кляті ключі! Ключі від клятої машини!
Вона відкриває сумочку і риється в ній.
– Але в мене є права… та інші документи… все, що потрібно… і я подумала, раптом ви б змогли добути для мене нові ключі? І я поїду собі. Це було б моєю найкращою угодою в цьому році, містере…
Вона забула його прізвище, але він не ображається. Прізвище Мур майже так само поширене, як Сміт або Джонс. До того ж вона засмучена. Ще б пак, загубити ключі – будь-хто засмутиться. Він бачив таке сотні разів.
– Мур. Але на Піт я теж відгукуюсь.
– Ви допоможете мені, містере Мур? Може, хтось інший із салону зможе допомогти?
Старий Джонні Деймон на місці, і він би залюбки допоміг, але на зустріч у Фрайбурзі вона аж ніяк не встигне, це сто відсотків.
– Ми можемо зробити вам нові ключі, але на це піде щонайменше доба, навіть дві, – каже він.
Вона стрімко підводить на нього повні сліз оксамитово-коричневі очі і з жахом скрикує:
– Чорт! Чорт!
Тут у Піта виникає дивна думка: вона схожа на дівчину, яку він колись давно знав. Не близько, вони були знайомі не близько, але достатньо, щоб він урятував їй життя. Джозі Рінкенгауер її звали.
– Я так і знала! – каже Тріш, уже не намагаючись приховати хрипкість у голосі. – Господи, я так і знала!
Вона відвертається і голосно плаче.
Піт підходить до неї і співчутливо торкається її плеча.
– Зачекайте, Тріш. Зачекайте хвилину.
Це помилка – звертатися до неї на ім’я, коли вона його не називала, але вона надто засмучена і навряд чи пам’ятає, що офіційного знайомства так і не було, тому не страшно.
– А
5 футів 10 дюймів ≈ 178 см.