Ловець снів. Стівен Кінг
та Джонсі й самому було від того ніяково. Але що поробиш, у його житті з’явилося щось нове, про існування чого Джонсі навіть не підозрював до того, як розчохлив «ґаранд» одинадцятого листопада, коли вони приїхали сюди. Ні, сама ідея полювання не викликала в нього відрази, зовсім ні, просто він перестав відчувати колишній ентузіазм. Смерть пройшла за дюйм від нього того сонячного березневого дня, і в Джонсі не було бажання кликати її назад, нехай навіть він сам її ніс, а не був жертвою.
Хай як дивно, перебувати в таборі йому подобалося, наче колись, а в деякому розумінні навіть і більше. Особливо – нічні бесіди: про книжки, про політику, про свої дитячі витівки, про плани на майбутнє. Їм усім іще не було сорока, ще можна було будувати плани на майбутнє, багато планів, і старі невидимі нитки, що зв’язували їх, іще не провисли.
Вони теж були гарні, ті години на помості, коли він залишався сам. Він брав із собою спальний мішок, у який ховався по пояс, коли замерзав, книжку і плеєр. Першого ж дня він перестав слухати плеєр, виявивши, що йому більше до вподоби музика лісу: шовковий шелест вітру в соснах, перегук ворон. Трохи почитавши, він пив каву, потім знову трохи читав, іноді вибирався зі спального мішка (червоного, як стоп-сигнал) і відливав з краю платформи. Він був головою великої родини, мав велике коло знайомих серед колег. Він був товариською людиною, отримував задоволення від усіх видів стосунків як з родичами, так і з колегами (і зі студентами, звичайно ж, не можна забувати ще й про нескінченний потік студентів) і вміло поєднував їх. Лише тут, нагорі, він усвідомив, що принади тиші все ще існують, все ще потужні. Це було як зустріти старого друга після довгої розлуки.
– Ти впевнений, що хочеш туди лізти, друже? – запитав у нього вчора вранці Генрі. – У разі чого можеш іти зі мною. Обіцяю не перевантажувати твою ногу.
– Слухай, відчепись від нього, – вставив Пітер. – Йому там подобається. Правда, малий Джонсі?
– Більш-менш, – буркнув він, не бажаючи розкривати душу, наприклад розповідати, як сильно йому це подобається насправді. Про деякі речі краще не розповідати навіть найближчим друзям. Але іноді найближчі друзі самі про все дізнаються.
– Ось що я тобі скажу, – подав голос Бобер, беручи олівець і починаючи його покусувати – його найстаріша і найсимпатичніша звичка, яка з’явилась у нього ще в першому класі. – Мені подобається повертатись і бачити, що ти сидиш там, ніби якийсь… корабельний далекогляд, у воронячому гнізді з книжок про сраного Горнбловера. Ніби на варті.
– Підняти вітрила! – крикнув Джонсі, і всі розсміялись, але Джонсі знав, що має на увазі Бобер. Він це відчував. На варті. Думає про щось своє і спостерігає, чи не з’являться кораблі, акули або щось таке. Стегно боліло, коли доводилося спускатись, важезний рюкзак на спині тягнув униз, і на дерев’яних сходах, прибитих до стовбура клена, він почувався незграбним телепнем, але то все дурниці. Насправді навіть добре. Часи змінюються, але лише дурень вважає, що вони змінюються