Ловець снів. Стівен Кінг
Джонсі знав, що в лісі чоловіки, які втекли на тиждень або на вихідні від родин, дозволяють собі різне і найчастіше впиваються до десятої дня. Але він відчував, що цей чоловік не п’яний. Без жодних підстав, просто так підказував внутрішній голос.
– О Господи, о Господи, о Господи. – А потім, коли вже пішов далі: – Сніг. Тепер іще й сніг. Будь ласка, Боже, о Боже, тепер іще й сніг, о Господи.
Перші кілька кроків були непевними, він спотикався, і Джонсі вже вирішив був, що інтуїція його підвела і цей тип дійсно набрався зранку, але потім хода чоловіка вирівнялась і він пішов далі, зберігаючи рівновагу та чухаючи праву щоку.
Він пройшов прямісінько під помостом, де на мить перестав бути людиною і перетворився на помаранчеве кружальце шапки з коричневими плечима з обох боків. Голос його піднімався вгору, рідкий і повний сліз, переважно він вимовляв «о Господи», вкраплюючи «о Боже» або «тепер іще й сніг».
Джонсі стояв на своєму місці і спостерігав, як чоловік спочатку зник під настилом, а потім з’явився з іншого боку. Він сам не помітив, як розвернувся, щоб провести поглядом цього чолов’ягу; не помітив і того, що опустив рушницю і навіть устиг поставити її на запобіжник.
Джонсі не озвався до незнайомця і знав чому: звичайне відчуття провини. Він злякався, що ця людина подивиться на нього і все зрозуміє з першого погляду – за очима Джонсі, навіть незважаючи на сльози й дедалі сильніший сніг. Чоловік зрозуміє, що Джонсі цілився в нього зі свого сідала і мало не застрелив.
За двадцять кроків від дерева чоловік зупинився і прикрив правою рукою в рукавичці очі від снігу. Джонсі зрозумів, що той побачив «Діру в стіні». Можливо, він так само збагнув, що перебуває на стежці. «О Господи» та «о Боже» припинились, і чоловік побіг на звук генератора, похитуючись із боку в бік, як матрос на палубі. Джонсі чув коротке й різке дихання незнайомця, коли той мчав до затишного мисливського будиночка з повільними клубами диму, що піднімалися над дахом і одразу ж розчинялись у снігопаді.
Джонсі став спускатися прибитими до стовбура сходинками, повісивши рушницю на плече (тоді в нього ще не виникала думка, що ця людина може бути небезпечною, він просто не хотів залишати «ґаранд», чудову зброю, під снігом). Стегно затерпло, і на той час, коли він спустився на землю, незнайомець був уже майже біля дверей… незамкнених, зрозуміло. Тут ніхто не замикав дверей.
Футів за десять[17] від гранітної плити, що була порогом «Діри в стіні», чоловік у коричневому пальті й помаранчевій шапці знову впав. Шапка злетіла з голови, оголивши рідкувате спітніле каштанове волосся. Десь хвилину він стояв на одному коліні, звісивши голову. Джонсі чув його швидке хрипке дихання.
Чоловік підняв шапку, і, тільки-но він насунув її назад на голову, Джонсі гукнув його.
Людина насилу підвелась і, п’яно похитнувшись, повернулась. Перше, на що звернув увагу Джонсі, – надзвичайно видовжене обличчя, такі часто називають кінськими. Потім, коли Джонсі
10 футів ≈ 3 м.