.
із невпевненою ходою, зміцнило підозру Джонсі в тому, що в цієї людини шок. «Невже одна ніч у лісі може довести до такого стану? – подумки здивувався він. – Цікаво, а що було б зі мною?»
– Четверо, – сказав Маккарті після хвилини роздумів. – Як і вас, хлопці. Ми полювали парами. Я був із другом, Стівом Отісом. Він адвокат, як і я, зі Скоухіґана. Ми всі зі Скоухіґана, і цей тиждень для нас… багато значить.
Джонсі всміхнувся і кивнув.
– Так, у нас те саме.
– І от я якимось чином заблукав. – Він похитав головою. – Ніяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стіва праворуч, іноді помічав його жилет між дерев, а потім я… Не знаю. Напевно, про щось задумався – у лісі чудово думається, – тоді дивлюсь: я вже сам. Здається, я намагався повернутися своїми слідами, але стемніло… – Він знову похитав головою. – У мене в голові все так переплуталось, але так, нас було четверо, здається, це єдине, що я можу сказати точно. Я зі Стівом і Нет Роупер із сестрою Беккі.
– Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.
На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.
– Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.
Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».
– Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…
– Не хочу бути тягарем…
– Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.
– Еге ж, – із гіркотою протяг Маккарті. – Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?
Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони чули – він, Піт, Генрі та Бобер, – в останні два дні обіцяли сніг. Деякі з прогнозистів перестраховувалися, заявляючи, що сніг може змінитися дощем, але диктор на радіостанції «Castle Rock» (єдиній, яка тут ловилась, і то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску і замети по шість-вісім дюймів[21], на зміну яким міг прийти північно-східний вітер, якщо збережеться низька температура, а циклон не піде в бік моря. Джонсі не знав, де почув прогноз Маккарті, але точно не по радіо. Просто чувак трохи не при собі, що зовсім не дивно.
– А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, містере Маккарті?
Маккарті вдячно всміхнувся.
– Ой, це було б чудово. Учора ввечері в мене жахливо розболівся шлунок, а сьогодні вранці з ним узагалі щось жахливе коїлось. Але зараз мені краще.
– Це стрес, – заспокоїв Джонсі. – Я б уже виблював усі кишки. І, мабуть, у штани б наклав.
– Мене не нудило, – сказав Маккарті. – Я майже впевнений, що не нудило. Але… – знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. – Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному сні.
– Страшний сон закінчився, – сказав Джонсі. Він відчув себе трохи ніяково від того, що говорить такі речі – достоту як
6–8 дюймів ≈ 15–20 см.