Ловець снів. Стівен Кінг
погана погода. Це саме час для страшних розповідей і всіляких злочинів. У Венатчі, штат Вашингтон, це поклоніння дияволу та ритуальні вбивства дітей у лісах. У Салемі – відьми. А на Джефферсон-тракт, де стоїть єдина у своєму роді крамниця Ґосселіна, це дивні вогні в небі, зниклі мисливці й армійські маневри. Не кажучи вже про оте дивне червоне на деревах.
– Не знаю щодо вертольотів і військових, але ці вогні бачило стільки народу, що вистачило б на загальноміські збори. Мені старий Ґосселін розповів, поки ти консерви купував. До того ж люди в Кінео дійсно зникають. Це вже не істерія.
– Чотири побіжні зауваження, – сказав Генрі. – По-перше, на Джефферсон-тракт не може бути загальноміських зборів, бо там немає жодного міста, навіть Кінео – це всього лише селище з власною назвою. По-друге, це зібрання проходитиме навколо печі старого Ґосселіна і половина присутніх питимуть м’ятний шнапс або каву з бренді.
Піт хмикнув.
– По-третє, чим іще їм займатися? І по-четверте – це стосується мисливців, – вони, ймовірно, просто втомилися від усього цього й повернулися додому або ж повпивались і вирішили спробувати щастя в індіанському казино в Каррабассетті.
– Гадаєш? – пригнічено промовив Піт, і Генрі раптом відчув приплив симпатії до нього. Він поплескав Піта по коліну. – Та не бійся, – заспокійливим тоном промовив він. – У світі ще повно різних дивовиж.
Якби у світі дійсно було повно дивовиж, Генрі б так не поспішав його покинути, але коли психіатр щось і вміє робити досконало (крім виписування рецептів на прозак, паксил і амбієн), то це брехати.
– Коли одночасно зникають четверо мисливців, це, на мою думку, доволі дивно.
– Анітрохи, – розсміявся Генрі. – Якби зник один, це було б дивно. Двоє – дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повір моєму слову.
– Скільки ще до «Діри в стіні», Генрі? – це в перекладі означало: «Чи я встигну випити ще пива?»
У Ґосселіна Генрі обнулив лічильник пробігу «скаута», стара звичка, ще з тих часів, коли він працював у Массачусетській лікарні, де платили по дванадцять центів за милю під час виїздів до всіляких старих психопатів. Відстань від крамниці Ґосселіна до «Діри в стіні» запам’ятати було легко – 22,2 милі[30]. На одометрі зараз було 12,7, що означало…
– Обережно! – закричав Піт, і Генрі знову кинув погляд на лобове скло.
«Скаут» щойно в’їхав по крутому схилу на підвищення, поросле деревами. Сніг тут валив густіше, ніж деінде, але Генрі з увімкненим дальнім світлом фар чітко побачив людину, яка сиділа прямо на дорозі, футів за сто[31] попереду, людину в теплій куртці, помаранчевому жилеті, який за спиною маяв на дедалі дужчому вітрі, мов плащ Супермена, і в хутряній шапці-вушанці. До шапки цієї були прикріплені помаранчеві стрічки, і вони теж майоріли, що Генрі нагадало прапорці, які іноді вішають над місцем, де продають старі автівки. Тип сидів посеред дороги, ніби індіанець, який збирається викурити люльку миру, і навіть не поворухнувся, коли в нього
22,2 милі ≈ 35,7 км.
100 футів ≈ 30 м.