Сусід. Христина Лукащук
сталось. Молода жінка, доволі приємної зовнішності, на яку вони одразу й не звернули уваги, зацікавлено розглядала фасад їхнього дому. В ту мить вони так і не запідозрили нічого лихого, бо не було жодного перехожого, якого б їхній будинок залишив байдужим. Невеличкий, на два поверхи зі стрімкими дахами, вкритими натуральною черепицею, де-не-де оздоблений ліпниною. Над вікнами викладені візерунки з майоліки, тонко та надзвичайно майстерно розписаної кобальтом. Ковані тримачі на вазони ззовні кожного вікна. Акуратна територія з мініатюрним садом, закладеним ще їхнім дідусем, відомим на той час піаністом, композитором і музикознавцем. Саме він залишив їм такий розкішний будинок, в якому завжди звучала музика, сміх і весь час було вдосталь гостей.
Авто під’їхало тихо і непомітно. Трофейний фольцваген чорного кольору з нікельованими покришками. На таких могли їздити тільки високі чини. Машина безшумно зупинилась якраз навпроти хвіртки. Водій вийшов і запопадливо побіг відчиняти дверки салону. Звідти з’явився чоловік, вкритий, наче інеєм, сивиною. Кульгав на одну ногу, спираючись на ціпок, але це не заважало йому виглядати впевнено і поводити себе владно. Налягаючи на ліву ногу, підійшов до жінки, яка продовжувала стояти, не зводячи погляду з будинку. Став навпроти неї і, жодного разу не глянувши в бік дому, про щось довго говорив. Вона в основному мовчала і тільки іноді в знак згоди кивала головою. За декілька хвилин, вмостившись на заднє сидіння автівки, вони обоє покинули нашу вулицю так само безшумно, як і з’явились.
Тета Стефа боялась глянути на матір. Все видавалось зрозумілим без слів. Настала гнітюча тиша. Лише безпорадно зависло питання, яке мовчки звучало в повітрі – куди? Куди вивезуть? Жінки, чекаючи неминучого, намагалися вести звичний ритм життя, бо інакше можна було б з’їхати з глузду. Начистили картоплі, поставили варитися в невеличкий чавунний рондлик. Якби не довга ручка, то був би схожий на казанок – також спадок від дідуся. Приготували салат з квашеної капусти, заправивши її кількома краплями олії. В двері постукали, коли розкладали на стіл тарілки. Білі великі порцелянові з сервізу на двадцять чотири персони з дрібними делікатними квіточками по колу.
– Взяти найнеобхідніше. У вас десять хвилин. Машина чекає біла хвіртки. Беріть все, що може знадобитись в дорозі, – говорив військовий, не дивлячись їм в очі, – в довгій дорозі, – добавив, зауваживши Стефу.
Жінки заметушились, складаючи найнеобхідніше – змінна білизна, і хоч на дворі було доволі тепло – зимовий одяг. Кусок мила, ніж, ложка. Стефка подивилася засклянілим поглядом на плиту, де тільки-но зачинала кипіти бульба.
– Що робити з картоплею? – до матері.
– Сира? – якось майже байдуже.
– Так. Щойно закипіла.
– То хай вариться. Не переводити ж її.
Жінки рятувались логікою в найдріб’язковіших речах, відчайдушно відшуковуючи їх навколо себе, бо у серйозних речах її вже давно не було.
Вносячи останній клунок зі зв’язаного