Розмальована вуаль. Вільям Сомерсет Моем
вона жорстоко його образила, засміявшись і сказавши, що він верзе цілковиті нісенітниці. Вона відчула, як його руки ослабли, він якийсь час лежав мовчки, а тоді, так не сказавши й слова, підвівся й пішов у свою кімнату. Їй не хотілося зачіпати його почуття, тож за день чи два вона сказала йому:
– Дурнику мій милий, я не проти твоїх нісенітниць.
Він присоромлено посміявся. Незабаром вона відкрила, що він, нещасний, не вміє забуватися. Він надто напружений. На вечірці, коли всі співали, Волтер не міг примусити себе й рота розтулити. Він лиш сидів, усміхаючись, щоб показати, що йому приємно й весело, але усмішка в нього була силувана і скидалася більше на саркастичну гримасу. Відчувалося, що, на його думку, вся ця охоплена веселощами публіка – просто телепні. Йому було несила змусити себе грати в ігри, які весела Кітті вважала чудовою забавою. Коли на кораблі дорогою в Китай влаштували бал-маскарад, він навідріз відмовився вбирати свій костюм. Те, що він так явно вважав це гаянням часу, псувало їй задоволення.
Сама Кітті іскрилася життям; вона була готова щебетати цілий день і сміятися з кожного жарту. Його мовчазливість її бентежила. Дратувало, коли він не відповідав на її буденні зауваги. Так, відповісти на них було нічого, але все одно почути відповідь було б приємно. Якщо за вікном дощило й вона казала: «Ллє як з відра», то очікувала почути від нього: «І справді, еге ж?» А він мовчав. Іноді їй хотілося його потрусити.
– Я сказала, що ллє як з відра, – повторила вона.
– Я почув, – відповів він із теплою усмішкою.
Це означало, що він не хотів її образити. Він нічого не відповідав, бо не мав що сказати. Але якби люди говорили тільки тоді, коли б мали що сказати, подумала Кітті, всміхнувшись, то дуже швидко зовсім розучилися б розмовляти.
13
Безсумнівно, йому бракувало харизми. Саме тому він був непопулярний – Кітті відкрила це для себе незадовго після прибуття в Гонконг. Вона й далі дуже мало знала про його роботу, але досить, щоб усвідомити, а усвідомила вона це досить гостро, що урядовий бактеріолог – не велике цабе. Здавалося, він не мав жодного бажання обговорювати з нею цей аспект свого життя. А що вона прагнула цікавитися всім, то спочатку його розпитувала. Він віджартувався.
– Це справа нудна й вузькоспеціалізована, – сказав він іншим разом. – Й оплачується жахливо низько.
Волтер був дуже потайний. Усе, що Кітті знала про його минуле, дитинство, освіту та життя до зустрічі з нею, вона випитала сама. А його, хай як це дивно, наче тільки й дратувало, що розпитування. Коли, піддаючись своїй природній цікавості, Кітті засипáла його питаннями, його відповіді ставали дедалі коротшими. Їй вистачило розуму збагнути, що таке небажання відповідати було продиктоване не секретами, а вродженою замкнутістю. Йому не подобалося про себе говорити. Він соромився, конфузився – не вмів відкривати душу. Він любив читати, але його книжки здавалися Кітті дуже нудними – як не науковий трактат, так щось про Китай чи історичні роботи. Він