Сніг. Алла Марковська
хвилину космічних маневрувань. А ще Тоорлу потрібною видалася пічка, котру сконструювали Гел і Енне.
Нат Рі вхопився за набір різних інструментів і запитливо подивився на Гела. Та багато чого могло знадобитись у господарстві відрізаним від всесвіту людям. Тому домовилися приїхати до корабля ще кілька разів, щоб не залишати такі цінні речі.
Керфі ідея переселитися до осілих людей сподобалася. Він квапливо знайшов книжечку, у якій описував усе, що з ним відбувалося, і декілька ручок, які ще могли писати, усе це розпихав по кишенях і був готовий до нових пригод та вражень. А от Енне сіла на канапу й демонстративно склала руки. Коли Гел присів біля дівчини, вона підняла на нього очі, наповнені злими сльозами.
– Тут немає ніякої цивілізації, – Енне не запитувала, вона уточнювала. – І не було.
– Була, – запевнив він. – Але, на жаль, чомусь вона занепала.
– Чому ти не сказав раніше?
– Та яка різниця, як тут жилося раніше, якщо у них зараз немає космічних кораблів? – здивувався Керфі. – Та й не було раніше. Чотириста років тому тут справді була цивілізація потужних магів, вони подорожували завдяки чарам. Я колись про них читав… Але потім згадки про них зникли. Може, хто і цікавився їх долею, та у Пателлі і без того зараз весело…
– Чому ти не сказав раніше?! – вигукнула Енне. – Ми ніколи не виберемося звідси! Ми тут до смерті! А ти не сказав…
Гел обняв її, дівчина пручалась, потім сама обняла його як дитина, що шукає захисту.
– Обіцяй, що ми виберемося звідси, – шепотіла вона, вдарила його ще по дитячому тендітною рукою у плече. – Обіцяй, що коли ми підемо до тієї печери, не залишимося тут довіку.
– Обіцяю, – відповів Гел.
Енне чомусь йому повірила.
Керфі дивувала її поведінка: то плаче, то сміється, то звинувачує Гела у вбивстві, то вимагає від нього порятунку.
«Дивні створіння – смертні дівчата», – подумав Керфі.
Та він не розумів, чому Енне розмовляє з Гелом спокійно, як з другом, а з ним, з Керфі, стосунки якось не складаються.
До печер було вісімнадцять фредо. Завантажені всяким необхідним для печерних людей добром нарти були важкими, тому люди бігли поруч. Розумні собаки тягнули санки туди, де був їх дім, де палахкотіло велике вогнище, де стигла каша із зерен боку[2] з кістками та нутрощами зугла. Де діти гралися з ними й чесали за вухами. Де ласкаві жінки вичісували густе біле хутро дерев’яними гребінцями – собакам приємно, а жінкам пряжа на теплі речі.
Бігли охоче, любили бігати, любили тих людей. Деякі з молодших чоловіків були зліші, та вони побоювалися велетенських псів, бо не розуміли їх, тому між собаками і людьми наче був договір про співпрацю.
На нарти посадили Енне, яка не звикла бігати, як вона казала, ні на далекі, ні на близькі дистанції, а також Айре, який дуже радів поїздці на нартах. Хлопчик так підскакував, що ледь не випав кілька разів.
Дівчина-погонич по доброму поставилася до Енне, допомогла зручніше вмоститися,
Зерна боку – кукурудза, місцевий вид.