Листи до полковника. Яна Дубинянская
невже Блінбергу обломилося? – припустив Лисий. Всі прикололися, але ненадовго; з розрізнених вигуків утворилася тиша.
– Ну? – нетерпляче писнув Горобець.
Бейсик насолоджувався.
Відкривачка зіскочив з парапета й кілька разів пройшовся туди-сюди по алеї, ледь не збивши з ніг Дилду, яка запобіжно відскочила вбік. Дивовижно, але на його простуватій фізіономії відбувалася мисленнєва робота. Зупинився раптово, з-під його кросівок вилетіла хмарка пилюки, як від коліс автомобіля, що різко загальмував. Обернувся до Бейсика:
– Стар?!
– Стар, – трохи розчаровано, хоч і не без поваги підтвердив той.
– Уб’ю гада.
Дилда здригнулася, спіткнулась об бордюр. Лисий і Горобець перезирнулися, намагаючись збагнути уривки інформації; випитувати повнішу версію було стрьомно. Лише Марісабель, випустивши в небо вузенький, ніби мініатюрний смерч, струмінь диму, вимогливо мовила:
– Не зрозуміла.
– Шо тут незрозумілого, – процідив Відкривачка. – Я завжди казав, що він сука найостанніша. Поперся. Ще й з подаруночком, мабуть. За наші бабки. Сволота.
Бейсик хихикнув. Він ніколи не видавав усю цінну інформацію відразу, тільки порціями. І всі про це знали.
– Ну? – не витримала Марісабель. Два-нуль.
– Не треба шкодувати гроші на прощальний подарунок улюбленій вчительці, – ігноруючи однокласницю, проказав Бейсик й інтимно підморгнув Відкривачці; адже вони обидва й не думали здавати ніяких грошей. – Тим більше, що староста відпрацював за всіх. От тільки не треба заздрити.
– Кому заздрити? – продзвеніла Дилда.
Бейсик розвів руками:
– Питання, звичайно, цікаве. Я б відповів, що Єві: у її віці!.. але, якщо подумати, – він скривився. – Килим у директриси… фі. Хоч би дали звільнитися за власним бажанням. Зате комусь – дванадцять балів. Отже, повертаючись до питання, це як подивитися…
– Стар іде, – підкреслено байдуже кинув Горобець.
Усі обернулися: синхронно, як на урочистій лінійці.
Стар крокував паралельною алеєю шкільного парку, періодично щезаючи за тополями і знову з’являючись у геометрично однакових відрізках між ними. Його баскетбольна постать у костюмі й краватці відштовхувалася від землі пружно, ніби хотіла злетіти; і справді, поблизу якогось дерева Стар змахнув дипломатом, перекинув його, ніби м’яч, в іншу руку та у височенному стрибку торкнувся кривої гілляки, що порушувала форму тополиної крони. Й пішов далі, закинувши голову, ніби рахував ластівок у небі. Однокласників він, звичайно ж, не помітив. І чхати на них хотів – з високого, звісно, дерева.
Дилда подалася вперед, знову топчучи клумбу, але передумала, не гукнула. Відкривачка стис кулаки та пробурмотів щось непристойне крізь зуби. Лисий гмикнув, Горобець неголосно, але виразно присвиснув. Бейсик скорчив одну із своїх багатозначних гримас, зміст якої можна було б розписати щонайменше на два абзаци.
– А я пройшла кастинг на реаліті-шоу «Я – зірка!» – дуже голосно оголосила