Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук
we have a ‘go’ for launch![21]
Штаб-квартиру Експедиції розташували у маленькій Яновій квартирці на північному сході Стокгольма у висотному будинкові, що стояв якраз біля моря. З вікна проглядалася затока з причалами, звідки щовечора відбували у плавання до Фінляндії й Естонії круїзні лайнери компанії «Silja Line», трохи далі стовбурчилися кістляві крани вантажних доків. Квартира складалася з двох кімнат: щось на зразок житлової та щось на зразок кухні. З меблів Ян мав лише куций диван і журнальний столик, який, певно, пам’ятав часи Карла ХІІ.
Ліжок не було. Навіщо? Спали ми на підлозі, на старих товстенних матрацах, які притягли з підвалу цього ж будинку, вкривалися ковдрами без простирадел, а вдень навіть не думали застилати оті наші імпровізовані «ложа».
У кутках кімнат кучугурилися замети пилу. Їх не вимітали звідти, либонь, відтоді, як Ян уселився у квартиру. Під стелею, поміж голих лампочок без плафонів, павуки заснували власну імперію. Відразу в коридорі, спираючись на стіну, стояв брудний Янів велосипед, у холодильнику полискували зеленавими боками стратегічні запаси пива «Tuborg», а на стіні, просто над тим місцем, де лежав мій матрац, висів масивний сірий годинник із радянського підводного човна. Цей раритетний хронометр Ян придбав на набережній у Калінінграді в якогось збіднілого матроса. Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступав над стіною сантиметрів на десять і мав за обрамлення міцний сталевий обідок щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилося брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка дуже змахувала на ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті та заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак матраца) з-під купи невипраних речей і постільної білизни випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.
Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!
Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, – це купа горщиків із квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, задихаються від грубезного шару пилюки на листі, але тримаються. Тримаються щосили. Безперечно, квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.
Мабуть, лише в такій штаб-квартирі можна було задумувати та планувати навіжену подорож на протилежний бік Земної кулі – до Перу та на острів Пасхи.
Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення до столиці Півночі, до Стокгольма цебто. На щастя, потім Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти – на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.
Тож як тільки Ян поїхав, я відразу заходився детально планувати Експедицію: обклався звідусіль картами
«Х’юстоне, ми готові до старту!» (