Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук
останнє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі стоять дуже далеко від залюднених місцин і доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Більше того, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там із часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти та поглянути, булькає щось там у нього у кратері чи ні, хоча впродовж трьох минулих століть Котопаксі плювався вогнем не менше ніж п’ятдесят разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го, щоправда, нічого справді цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму та трупів.
Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути досередини, проте я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож, реально оцінюючи можливості Експедиції, я поставив за мету вишкребтися якомога ближче до вершини Котопаксі.
Очевидно, що для того, щоб підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути із цим якісь проблеми. Здавалося б: хіба так важко відшукати в Андах вулкан заввишки шість кілометрів? У Карпатах, скажімо, достатньо запитати першого-ліпшого місцевого вуйка, як дістатися тієї чи тієї вершини, щоб за мить отримати всю необхідну інформацію. Малоймовірно, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.
От тільки Анди – не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь заввишки 4000 метрів ще не вважають вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть і помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».
Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.
Іще звечора першого дня, щойно повернувшись з екватора до хостелу, я почав допитуватися, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, доки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як дістатися Котопаксі. Це зважаючи на те, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!
Єдиним, хто зумів хоч би щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу.[25]
– Їдьте до Латакунги, – порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. – Це найближче містечко коло вулкана.
– А далі? – допитувався я.
– А далі вже на місці зорієнтуєтесь.
Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору
Я спочатку здивувався, гадаючи, що могло змусити австралійця оселитися у столиці світового бедламу та жити посеред постійного рейваху й хаосу. Я припустив, що причиною могла стати якась молоденька еквадорка, і не помилився. Причому, коли я вперше побачив Метову подругу, мені враз захотілося залишитися в Кіто назавжди та відкрити свій хостел… Та я навіть пиріжками торгувати погодився б.