Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
ми зберігали спокій, бо тут війна йде, а в Росії – Тимчасовий уряд, розумієш?
– Нібито розумію, – знизав той плечима.
– Пишуть, щоб ми обирали нових людей до влади.
– А ми що? Ми не обирали. До нас, мабуть, не дійшло таке?
– Пишуть, щоб ми творили вільне життя, – читав далі Сава.
– Як це, Саво? Обирати ми ще можемо, а творити? Зараз у мене косовиця, потім жнива, а там і за племінними бичками, і за лошаками дивитись треба, то коли творити, скажи? Та і що?
– Ви б, може, хлопці, завтра ще почитали ту газету, – обізвалася Проня. – Лампа вже дуже закоптіла, і перші півні починають співати.
– Проню, ти лягай та спи, поки ми тут сидимо, а не білі і не червоні, бо одні й другі хочуть добро наше забрати, – толкував їй розгніваний Ковшар.
– Не заважай, нехай Сава далі розказує про ту Центральну раду. Душею чую, що то наша влада, – витирав своє червоне обличчя Левенець.
– Центральна рада, – продовжував Сава, – ухвалила перший Універсал, це основний закон для всіх. У ньому написано, що однині ми будемо самі творити своє життя.
– Так і самі? А Тимчасовий уряд? Написати легко. А що з того вийшло? Тепер усі хочуть творити наше життя, – іронічно посміхнувся Ковшар та заблимав очима.
– Нащо читаєте те, що було вже два роки тому? Може, Никифорович і захмелів, а я ні, – не стримався Архип. – Тоді Центральна рада казала, що ми будемо самостійними, але в складі Росії, – стверджував своє Невжинський.
– А от як це? І розкажи, коли такий розумний, – аж підскочив на лаві Сава.
– А ви? – несміло сказав той – побоювався, щоб Сава знову не нагримав.
– Я розказав би, та точно і не вийде. Ми нібито окремо, а все одно разом. Оце тоді так і було.
– Та ні, якось не так, бо все те не сподобалося Тимчасовому уряду, он він теж до нас звертався, до українського народу, і просив не відриватися від Росії, – переглядав ті Універсали і їхній інтелігент, уже не згадуючи про панів. – Після того Тимчасовий уряд погодився на якихось умовах і треба було на ці умови переробити Універсал. Усе переробили, а тут заворушилися більшовики у Петрограді і хотіли владу забрати, але якраз змінився Тимчасовий уряд, які міністри самі повтікали, яких вигнали. Головою нового уряду став Керенський, а наших туди не взяли і наш Універсал відхилили. Оголосили свою владу і генеральних секретарів своїх поставили.
– Ото ж воно і є, одні своє, інші – своє, а Кіндрат утік з фронту та й каже: анархія настала, ніхто нікому не підкоряється. Він теж казав, що ми тут як у Бога за пазухою, і теж про грабежі розповідав. Козаки, ті, що на Дон з фронту повтікали, вже свого отамана вибрали і проти більшовиків воюють. А все за землю! Вона – головне! – аж хрипів Ковшар.
– Усе правильно ти кажеш, – погоджувався Сава, – отаман Каледін на чолі тих козаків.
– Саво, то ти казав, що ми зовсім самостійні, а Невжинський не так розказує, – добивався правди Левенець. – Хлопці, ясніше кажіть, коли знаєте, бо не пойму я вас!
– У жовтні більшовики