Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
виросли, а ти тільки зараз таке сказав. Саво, а ти, бува, в далекій дорозі не закохався? Може, якась у душу запала, та, що літом так пахла? – придивлялася до нього Проня.
– Там не про любов було, а про життя, – відповів їй, посміхаючись.
– А Горпина? Я завжди тебе до неї ревнувала. Погано вона на тебе поглядає, а тут ще й ночував у неї.
– Я у дворі на сіні разом з червоними спав, а вона в хаті з тим Миколою, що на нашу Маню очима блискав. І чому ти все про Горпину мені нагадуєш?
– Тому, що люблю тебе, Саво. Так за тобою скучила, так Богу молилася, що і на коліна перед образами ставала. – Проня витирала сльози і шморгала носом.
– Годі тобі плакати, радій, Проню, я вже вдома, живий, як бачиш, пощастило мені, а може, Бог почув твої молитви. Пішли разом відпочивати, поки діти на полі. Я теж скучив за тобою. Пішли, Проню, а то ти все про Горпину та про Горпину…
Під вечір Проня справлялася по господарству, бігала швидко, наспівуючи пісню, а Сава поїхав у поле на врожай дивитися. Їхав селом і поглядав на всі боки. Любив він село, любив і поле. Тьохкала тут його душа, мліла, як від солов’їної пісні. Зайшовши в ще недозріле жито, брав на долоні важкі колоски і любувався ними. А з жита де-не-де виглядали сині волошки, погойдуючись від легкого теплого вітру, що лагідно пестив його обличчя, холодив спітнілі груди. Сава дивився на поля, свої й чужі, і не вірив очам, що все виросло тут, усе вже дозріває. Не торкнулася війна цього поля. Дійсно – Божа благодать. Якби все побачене в чужих краях було сном! Щеміло у грудях серце, а до очей підступали сльози. Сава пішов по дорозі назустріч дочці, яка, побачивши батька, бігла до нього. Від швидкого бігу хустина зсунулася з її голови, а потім зовсім спала. На сонці виблискувало її темно-русяве волосся, від бігу і вітру розвівалася полотняна сукня. Вона сміялася і кричала на все поле: «Тату!» Сава крадькома витер сльозу і поспішив до доньки.
– Моє сонце ясне, моя красуне! Як же ти виросла за весну! А я так за вами скучив!
Манечка знала батька доброго і лагідного, але знала і сердитого, коли блискавки спалахували в його очах, а голос був, як грім у небі. Незважаючи на це, вона любила його завжди. Коли хотілося пригорнутися до його плеча, завжди придивлялася до нього і прислухалася до його настрою. Знала, що він любить поле, любить роботу, і вона хвалилася тим, що зробила, щоб розм’якшити його серце. І сьогодні вона повела його через дорогу на чисту стерню вижатого ячменю, на якій купами тулилися один до одного рівненькі снопи.
– Уже батькові можна з дому йти, діти ладу всьому дадуть, – посміхався Сава, поплескуючи по плечу свого сина Гриця. – Як усе обійдеться, то братиму тебе з собою на торги, а по осені вчитися поїдеш. Зараз без грамоти не обійтися.
– Чи доведеться їхати, тату? Що то за життя настає? І мені проходу немає, ввечері молодь мене куркулем обзиває, а колись здоровкалися чемно і дівчата задивлялися. І Маню теж обзивають.
– А ви не ходіть до них. Зараз роботи повно, по осені вчитися будете, а далі видно буде, кого і ким обзивати.
Додому поверталися