Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
від Манечки, поїла її травами, обкладала листям, а коли жар спав, дозволила перевезти додому. Про заміжжя більше ніхто не нагадував. Маня почала вставати, частенько сиділа біля вікна, не зводячи очей з дороги. Про що вона думала, кого чекала, ніхто більше у неї не питав.
Так минула зима, а по весні – знову поле та господарство. Батько з Грицем повезли продавати врожай, а мати щовечора умовляла доньку піти до дівчат на вулицю та поспівати.
– Закінчилися, мамо, мої вечорниці, не хочеться більше ні співати, ні танцювати. Нема мого Миколи, може, загинув, а може, розлюбив…
Тихо текли сльози з її очей, а в погляді – розчарування та туга.
– Не плач, доню, тобі не можна хвилюватися. Ось приїде тато, поїдете в Чернігів до лікаря, нехай ще він тебе огляне, може, вилікує.
– Не вилікує і він мене. Болить у мене в серці, дуже болить, мамо.
Проня й собі плакала, втішаючи доньку, та намагалася не згадувати ні про хворобу, ні про вечорниці.
2
Сава з Григорієм повернулися радісні. Знову прийшли до нього приятелі, як і колись. Проня дістала горілочки пляшку та ковбаски з бодні. Сиділи вже не до ранку, а до півночі.
– Життя наладилося, слава богу, а то думали і петлю на шию, спішили поперед батька у пекло, – сміявся Ковшар, потираючи, як і раніше, свою ще більш посивілу бороду. – Поживемо ще, хлопці!
– Не поживемо, а зажили вже, слава богу! Не гірше, ніж при цареві-батюшці. За це і випити треба. Колись думав, що останній раз п’ю, тепер он як повернуло! Мало не пропав за минулі роки. Давайте за Леніна вип’ємо, розумний він чоловік все-таки, що б там не говорили! – пропонував Левенець. – Що чув, Саво, цього разу, що бачив, усе розказуй.
– Кажуть, що Ленін помер.
– От бачиш, не дарма нам хотілося за нього випити. Тільки думали за здоров’я, а тепер за Царство Небесне треба. Шкода… Хто ж тепер замість нього буде? Щоб знову не крутонуло назад. Тільки на ноги стали та заспокоїлися. А що, розібрався Ленін усе-таки в нашому питанні! – продовжував Левенець. – А то все лякали червоною владою.
– Пишуть у газетах, що по сільському господарству і по промисловості ми вже йдемо вгору. Коли так і далі буде, то скоро на рівень тринадцятого року вийдемо, – розказував Сава, показуючи свіжу газету.
– А що, і вийдемо! У мене, наприклад, усе подвоїлося. І врожай, і племінне стадо, і коней добрих я знову виростив, – любив похвалитися Левенець. – Поки ви зерно моє возили, то за жеребцями до мене додому приїздили. Я в Березному на ярмарку контракт підписав. Добре вторгував! У дев’ятнадцятому ніколи б не повірив, що так усе поверне, а в двадцять першому не про життя було, велику контрибуцію сплатив, усі гроші віддав і зерно також, ще й підписку про невиїзд чекістам писав. У моєму хазяйському дворі ні з чого хліб спекти було. Подумати тільки! Є Бог на світі. Усе наладилося. І діти наші вчитися поїхали. Нехай розуму набираються, – із задоволенням розказував Левенець. – А що там, Саво, в уряді? Що чути?
– Після створення Союзу в нас, кажуть, і свій уряд є, і союзний.