Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

      Скалічені старі руки

      До Бога здіймала,

      Свою долю проклинала,

      Сина вимовляла.

      То од жалю одходила

      І мовчки журилась

      Та на шлях той на далекий

      Крізь сльози дивилась.

      І день і ніч дивилася

      Та й стала питати:

      «Чи не чув хто, чи не бачив

      Москаля-салдата,

      Мого сина…» Ніхто не чув,

      Ніхто і не бачив.

      Сидить вона, не йде в село,

      Не пита й не плаче,

      Одуріла!.. І цеглину

      Муштрує, то лає,

      То годує, як дитину,

      Й сином називає,

      І нищечком тихесенько

      Крізь сльози співає.

      «Змія хату запалила,

      Дітям каші наварила,

      Поморщила постоли,

      Полетіли москалі.

      Сірі гуси в ірій, ірій,

      По чотири, по чотири

      Полетіли – гел-гел! —

      На могилі орел,

      На могилі серед ночі

      У козака вийма очі,

      А дівчина в темнім гаї

      Його з війська виглядає».

      Вдень лазила на смітниках,

      Черепки збирала,

      Примовляла, що синові

      Гостинця ховала.

      А уночі розхристана

      І простоволоса

      Селом ходить – то співає,

      То страшно голосить.

      Люди лаяли… бо, бачте,

      Спать їм не давала

      Та кропиву під їх тином

      І бур’ян топтала.

      Діти бігали з паліччям

      Удень за вдовою

      По улицях та, сміючись…

      Дражнили Совою.