Німа. Юлія Гук

      – По-перше, я не глуха. Тож, будьте ласкаві, не підвищуйте на мене голос. – Тасіта втупилася в нього ображеними вологими очима. Її тихий голос тремтів від гніву, слова застрягали в горлі. – По-друге, такі вирази не прийнятні при спілкуванні з жінкою. Тим паче з працівником. Для цього існує діловий етикет…

      Керівник кілька секунд мовчки шоковано слухав. Так до нього ще ніхто не звертався. Боялися, що не виплатить зарплатню. Боялися за своє місце. Завжди вислуховували мовчки, опустивши очі. Ввічливе спокійне звернення дівчини ще дужче розлютило його. Вона дивилася просто на нього.

      – Ти що, головою вдарилася?! Я для тебе маю бути богом! Я кажу – ти слухаєш! Ти ще не зрозуміла цієї схеми, дівчинко?! Хочеш працювати, б**, то виконуй, що кажуть! Мовчки! – Здавалося, його очі зараз вилізуть з орбіт. Потім він несподівано заспокоївся. Розвалився в офісному кріслі так, що тлусті бокові пруги живота перевалили через підлокітники. – Значить так. Я позбавляю тебе половини зарплатні. Ти збираєш зараз оці свої дебільні нотатки з підлоги й акуратно складаєш на мій стіл. І надалі затям: це робота, а не, б**, будинок добрих послуг.

      Дівчині стало важко дихати. Вона ніколи не відрізнялася особливим терпінням до людей, які мали право нею керувати, до людей, від яких певною мірою залежала. Чи то в школі, чи то в університеті, чи то на роботі. Терпіти таких нелюдів – це не про неї.

      – У мене немає богів, – процідила. – А ви могли б більш детально давати вказівки. Люди приходять до мене, дають гроші – я шукаю роботу. Така схема. Так ви мені сказали. Я так і робила.