Ратники князя Лева. Петро Лущик
нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.
Ратибор зібрав усіх і сказав:
– Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.
Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.
Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.
– Я знав, що ти прибудеш, – повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.
– Скажи краще: сарацини були? – запитав Ратибор.
– Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.
– Ні, усе гаразд, – заспокоїв Ратибор. – Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?
Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.
– Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, – говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. – Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!
– А ти?
– А я кого треба – посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.
– Тобто?
– Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.
– Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, – відказав Ратибор. – Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?
– «Татарські люди», – відповів Путята.
– Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?
– Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.
– Багато їх?
– Не більше сорока.
– Тобто на нас напали майже всі, – зробив висновок Ратибор. – Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.
Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.
Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники – Ратибор та Івор і навіть Жирослав – не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони