Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
глибокий яр. Трохи оддалік – Морин став, у студеній воді якого колись застудилася й від того померла ковалева дружина.
Гарні Моринці, мальовничі: улітку потопають в садах. Селу вже виповнилось 350 років.
І живе в ньому пам’ять і про Тараса Григоровича Шевченка, і про коваля на прізвисько Копій, захисника простого люду. Ні-ні, та й почуєш од тамтешніх людей:
– Куди це ви?
– Та піду на Копіїв куток до Тараса…
І кажуть, що на Копіївщині й нині можна почути, – правда, за негоди, коли сердито загуде вітер, і заскриплять у яру дерева, – коли десь наче хто молотом по ковадлу клепле: гуп-дзень, гуп-дзень!..
«То, – кажуть старі люди, – Копій сердиться: кращу долю собі й нам кує, та все ніяк не може її викувати».
Лихо з голоду
Давно те діялось…
То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати.
«Як передає агентство „Новини-У“, загадковий вогник у печері, що знаходиться біля села Шевченкове Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка), за свідченням місцевих мешканців (їх наводять деякі ЗМІ України), все ще з’являється вечорами, десь після заходу сонця. Загалом же його спостерігають – щоправда, періодично, – ось уже впродовж понад півтора століття, від далекого 1826 року, коли той таємничий вогник вперше спалахнув на батьківщині Кобзаря.
Природу цього феномена спеціалісти поки що не можуть пояснити. Хоча ясно, що походження нерозгаданого вогника не є містичним явищем чи справою чиїхось рук або злих умислів. Можливо, це пов’язано з виділенням у печері якогось інертного газу без кольору і запаху (в геопатогенній зоні, що проходить у тих краях), який з невідомих причин самозагорається.
Печери колись були першими житлами людей, де вони знаходили захисток від негоди і ворогів та відправляли магічні обряди. То чи не з первісних часів, від тих магічних обрядів, що здійснювалися там, і вогник спалахує в тамтешній печерці?
Гіпотезу про буцімто космічне походження „керелівського вогника“ спеціалісти відкидають. Проте деякі очевидці запевняють, що якось спостерігали в тих краях (і зокрема над печерою) з’яву НЛО чи йому подібних неспізнаних літальних об’єктів природного або штучного походження. Зависнувши над могилою, диво якийсь час світилося[1], а потім зникло безслідно. Спостереження за вогником, що ні-ні, та й спалахує біля Шевченкового у тій заглибині, де колись потерпав з голоду маленький Тарас Шевченко, триває». (Укрінформ-служба.)
Про печеру на околиці свого рідного села Кирилівки (Керелівка в поетовій вимові та мові його односельців) та як він у ній з безвиході потерпав-бурлакував і яка притичина одного разу з ним лучилася, яка пригодонька-придибаночка, приключка або рахуба-халепа – Тарас Григорович розповість своєму другові, лікареві за фахом (він у нього ще й лікувався) Андрію Осиповичу Козачковському, здається, 1845-го року, коли гостюватиме
«Лихо з голоду» – новий варіант мого давнього оповідання «Тарасове дитинство», що друкувалося 1964 року до 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, але автора воно так і не задовольнило, і він через сорок років вирішив його переписати заново. На основі «Тарасового дитинства» й написав – з елементами, щоправда, фантастики – оповідання «Лихо з голоду». (