Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
– «То купи собі будильник». – «Спи, спи, завтра куплю…» – «Оце „завтра“ я від тебе вже десять літ чую».
Врешті затихли…
Чи спав чи не спав – підкинуло тебе. Третя година ночі, а тобі треба о четвертій збиратися. Але ти боїшся проспати і – навшпиньках, не дихаючи, крадешся на кухню… І так делікатно ж скрадався, що й підлоги під ногами не відчував, а налетів на стілець. А на нім хтось ще звечора забув каструлю… Ой, як дзенькнула, ой, як застрибала-дзенькнула, котячись, кришка!!!
Усе сімейство в одну мить на ногах!..
А кришка котиться, підстрибує і – дзвенить, дзвенить, наче дзвін на дзвіниці! І ніяк її не схопиш. А бодай тебе!
– Спіть, спіть… – до переполошеного сімейства. – То – каструлька… Кришечка той… покотилася…
І хутчій зачиняєтесь у кухні.
Усе зібрано ще звечора: рюкзак, корзина, баклага з водою, «тормозок», компас, щоб не заблудитися, ніж, сигарети, сірники, троячка на дорогу.
Доки закипає чай, голишся.
Але ось уже й чай випито, вже втретє все переглянуто, а на годиннику ще й чотирьох немає. Доведеться чекати.
Крадетесь у кімнату за газетами, і раптом на всю горлянку:
– Н-н-н-н-яв!!!
Це ви у пітьмі коту на хвоста наступили. Ой, здійняв же він спросоння галас!
– Цить!!! Рознявкався! Розтяг свій хвіст на всю квартиру. Чи й не цабе! Можна подумати, слон тобі на хвоста наступив! – і до сімейства: – Та спіть уже, спіть, ее… котик-вуркотик… Щось уздрілося йому…
Перший автобус о п’ятій, а ти – з рюкзаком і корзиною в руках, жадібно затягуючись сигаретою, за півгодини раніше квапишся до зупинки. На проспекті ще не запалювали ліхтарів, темрява така, що не впізнаєш знайомий проспект, і здається, що ти в іншому місті. І ще здається, що в цьому місті ти сам. Тільки де-не-де раптом привітно блисне вікно, і на серці тоді потепліє: є жива душа. І та жива душа – твій рідний брат-грибівник. Чи двоюрідний – рибалка. У путь-доріжку братове готуються, рибалки – до Новомосковська, до Самари, грибівники ж рихтуються далі; хто в Орловщину, Знам’янку, хто в Солоний Лиман, Івано-Михайлівку, хто у Василівку, Андріївку, Всесвятське… Всі ці села на Самарі – яке ближче, яке далі. А хто збирається в Обухівку чи в Мотилів, Царичанку. Або й ще далі – в Чернеччину, що аж на межі з Полтавщиною. Це – на Орелі. Інші квапляться в Любимівку чи у Військове, Таромське або Аули, Сухачівку, Діївку. Це – на Дніпрі… Кожен збирається у заповідні, тільки йому одному відомі місця з багатими грибовищами… І кожен, прибувши у своє, тільки йому відоме місце, виявить там такі орди грибівників, що й повернутися ніде. Ще й оглухне за день від галасу, перегуків, аукання!
«Шург-шург», – десь сонний двірник цурпалком (усе, що лишилося од мітли) дряпає асфальт. Себто замітає.
Спинившись посеред пустельного проспекту, дивишся на небо: о зорі! Рясно висипали, день буде сонячним, теплим…
О п’ятій підкочує перший автобус. Грибівники, вудкарі, шофери їдуть. Та ще базарювальники. І десь між ними має бути касирка з автостанції № 2. Вона завжди першим автобусом їде, бо о пів на шосту має відчиняти касу… О, сіла.