Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
голови на спину закидали, та все радісно-збуджено тріскотіли дзьобами – та так мелодійно, ритмічно!
Цілий день раділи одне одному і ніяк не могли нарадітися, що вони здолали важку дорогу, перелетіли Аравійську пустелю, що вони знову вдвох, що вони в рідному краї, і попереду в них буде стільки днів ясних і ночей зоряних під високим приорільським небом! І вони знову і знову клекотіли, махали крилами і церемонно кланялись одне одному…
А старий сидів на призьбі, слухав їхній бурхливий клекіт і казав, киваючи білою бородою:
– Та воно-то й так… Добре зустрічатися, коли є з ким…
І бачилась йому інша весна, коли він з війни повертався. Не доїхавши попуткою до свого села, зіскочив на ходу. Нетерпіння було таким, що вирішив пройти до своєї вулиці навпростець, городами. Шинелю на руку перекинув, за плечі – речовий мішок, кашкет набакир збив, накрутив на палець чуб на скроні і подався городами, стискуючи в кишені саморобний, з авіаційного дюралю, портсигар – у ньому, в махорці, лежали сережки для Катерини.
Катерина любила сережки.
За роки окупації він не сподівався на звістку, та після звільнення села скільки не писав додому – жодної відповіді. Утішав себе, що, мовляв, війна йде, що пошта нерегулярно працює, все може бути… От з’явиться він негадано, і зустріне його…
Рідна хата зустріла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гніздо, та недогорілими кроквами і задимленими стінами.
Вишні на причілку теж стояли чорні, і над ними гули бджоли, не впізнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квітнуть біло-біло?..
Щедрія обступили сусіди.
Вони мовчали. А на високому чорному бовдурі галасували галки. Та над чорними обгорілими вишнями гули бджоли – шукали цвіт і не знаходили його.
Катерину розстріляли в сорок другому, як матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста, розстріляли на кладовищі.
Стоячи під дулами автоматів (розказували йому односельці), Катерина дивилася в небо – може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося їй в останню мить її життя, що вирине з-за хмар коханий синок на крилатій птиці і порятує її?..
Щедрій поклав на її хрест сережки і пішов відбудовувати хату.
Треба було жити і чекати з війни сина.
Чекаючи сина, відбудував хату і посадив нові вишеньки.
Минув травень.
Весна була ще в розпалі, стояли дні ясні, чисті, дзвінкі, ночі темні, зоряні, теплі. Стара тополя тихо шелестіла молодим листям, тільки на її вершечку чорніло ніким не займане колесо.
Лелько не повернувся.
Не судилося йому збудувати власне гніздо, виглядіти в ньому лелечат і вчити їх лету у високому і дзвінкому приорільському небі… Колесо так і лишилося ніким не займаним.
Випала молодому лелечичу Аравійська пустеля.
У негоду чи у вітряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своєму вершку гойдаючи. Не стало воно гніздом.
Іноді старий лелека прилетить на те колесо, стане, зігнеться, вбере голову в плечі, настовбурчить пір’я і стоїть так