Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
мелодійно, так ритмічно стукотить однією половинкою дзьоба об іншу – клац-клац-клац! Трісь-трісь-трісь!.. А потім випростає голову та як припустить, як припустить той дріб – заслухаєшся!» Принаймні так запевняв мене дід Щедрій і, зітхнувши, додавав:
– Шкода, що у мене немає таких слів, аби я міг передати всю оту красу його клацання!
Дід Щедрій (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусідського хлопця Мишка: клацни, каже, мені Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення… Мишко (а він днями бігав по селу з фотоапаратом «Зміна», вчився фотографувати) і клацнув. Ще й карточку старому приніс, а Лелько на ній – як живий, стоїть на воротах у червоних чоботях. Картинка! Щедрій за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у діда Щедрія, немає ніде у світі, і Мишко те добре знав, бо не раз і не двічі тихцем лазив трусити дідову грушу), ще й пообіцяв йому, як пенсію принесуть, «канхветів» купити. А карточку вставив у дерев’яну рамочку, яку сам і змайстрував, та й почепив її на стіні. Отам, де карточка його сина висить. Поряд. На одній карточці – білий лелечич на воротах стоїть, а на другій – білявеньке хлоп’я щербатеньким зубиком посміхається. Теж у воротах стоїть. Карточка давня, ще довоєнна, вже й потемніла, але ще видно біляве хлоп’я і веселооку хитру посмішку його. Ось так вони й висять у діда в світлиці: зліва – Лелько, а праворуч – Лесик (так звати дідового сина).
– Ну й морозяка, аж хурчить!.. – У чорній кожушині, увесь обмерзлий, з білими бровами й білою бородою, крекчучи, заходить до хати господар і хукає на закляклі, почервонілі руки. – Скажений! Прямо тобі збісився. І вдяганка ж на мені непогана, а тіло як наче хто голками коле. Аж душу виймає. А на Орелі бабахнуло, як із гармати. Аж лід розвернуло – такі морози! Давно такої зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його образив?
– Як це місяць можна образити? – питаю.
– А так… обізвав його хтось злим, от він і сердиться, – гомонить старий роздягаючись. – Він хоч і лютий, а добрий. То у нього служба така – морози та сніговії на нас наганяти. А коли його образиш чи злим словом обізвеш, то він тоді й шаленіє та сердиться. А як до нього ладком, ладком, – то й лютий тоді лагідніє. Еге, від доброго слова ще ніхто злим не ставав.
Побачив, що я стою біля фотографії на стіні, і собі підійшов.
– Ото, Лелько любив на воротах стояти. Ще як літати вчився, то з хати на ворота, а з воріт на хату. А коли хто повз двору йде чи їде, то він з цікавості на воротах стане і придивляється: а хто ж то йде чи їде?.. Цікавий був, – помовчав, віддираючи з бороди та вусів крижані бурульки. – А Лесику моєму, – кивнув на фотографію сина, – тут шість годочків. Це його знято в те літо, як він собі крила змайстрував.
Я чув про це від дідових односельців, але краєм вуха, тому прохаю старого розповісти детальніше.
– Синок мій ще змалку небом марив… Усе, було, до лелек на хаті придивляється; як вони на хату сідають, як крила свої складають за спиною та як їх випростовують і в небо злітають… Дуже-бо Лесика мого небо й крила цікавили.