Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

      «Ви, люди, мабуть, нічого не чули і нічого не знаєте про Велику Лелечу Раду? – запитував у своєму листі Лелько і сам же й відповідав: – Так от, на Велику Раду мудрий лелечий народ збирається двічі на рік: перший раз – у вересні—жовтні, перед вильотом на зимівлю до Африки, і вдруге – вже в Африці – у лютому місяці, перед поверненням на батьківщину. Великі Ради збираються за принципом земляцтва: у дніпровських, наприклад, лелек своя рада, у деснянських – своя, у прип’ятських – своя, ну і так далі… І ось діждалися і ми, орільські лелеки, свого часу. Хто перший вигукнув: „Додому!..“ – невідомо, а тільки в повітрі так і чується: додому… Ніби хтось у тобі сидить, у твоєму єстві, у крові твоїй і шепоче тобі: вже лютий, пора додому, додому, додому… Зустрінуться двоє лелек – на землі чи в небі – і замість привітання вигукують:

      – Додому!..

      – Додому!..

      Та ось уже над саваною і клич пролунав:

      – Гей, орільські лелеки, збирайтеся на Велику Раду!

      З усіх усюд злітається лелечий народ. Летять поодинці, парами, по троє, по десять, і всі летять на Велику Раду в передчутті далекої дороги. І в кожному помахові крил чути: додому, додому, додому… Ох, як хочеться додому!

      Страуси, котрі трохи знають нашу мову, тільки дивуються: ви, лелеки, живете вдома, в Африці, а кудись іще збираєтесь? Хіба у вас дві домівки і два рідних краї?

      Та ось уже ми злетілися і розсілися на високому дереві, яке тут називається баобаб. І коли всі зібралися і вгамувалися, слово взяв найстаріший і наймудріший лелека і так сказав:

      – Червонодзьобі і червононогі сини лелечого народу! Брати і сестри орільські! Чи не забули ви, який зараз місяць?

      – Не забули, не забули! – хором одказуємо. – А місяць зараз лютий. І він уже кінчається. Додому пора! Пора додому!

      – Так, місяць зараз лютий, а в лютому ми завжди збираємось і відлітаємо в рідні краї, – казав далі найстаріший і наймудріший лелека. – Ми всі земляки, всі з одного краю, який зветься Приоріллям, бо всі ми колись народилися і виросли на берегах голубої Орелі, її боліт та озер. Зараз удома лежать білі сніги, і холодні морози там лютують, та доки ми долетимо до Європи, там уже буде місяць березень чи й квітень, і вдома нас зустріне весна-красна.

      Потім Велика Рада затвердила маршрут перельоту Африка – Приорілля: Кенія, Судан, Єгипет, Аравія, далі понад середземноморським узбережжям Туреччини, далі Балкани, а звідти і на Вкраїну.

      Політ буде, як завжди, здійснюватись на висоті дві тисячі метрів; за день (залежно від обставин) пролітати сто – сто п’ятдесят кілометрів, використовуючи в основному потоки повітря, що йдуть від землі – так легше долати тисячі і тисячі кілометрів, що відділяють Африку від Європи.

      Стартуємо зараз, у лютому, і, як усе буде добре і благополучно (так кажуть старі лелеки), то десь у кінці березня – на початку квітня ми будемо вдома.

      Аж не віриться – вдома…

      Як