Аргідава. Марiанна Гончарова
легендарний, навіть таємничий, був тут завжди, вічність. Усі, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пікнік, тягли для Матвійовича з дому пиріжки, котлети та яблука, бо він служив на поромі з восьмої ранку до восьмої вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто місто платило йому зарплатню. А Матвійович приймав шанобливі піднесення, як він казав, і радів гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на інший берег людей, що йшли з базару, пляжників, рибалок і туристів, котрі прямували в гори, на озера і в села за річкою. Адже мостів тут не було через часті повені, а якщо й були, то підвісні, котрі вода також не оминала.
Вручивши дідусеві Матвійовичу його портрет, Ася миттєво завоювала його серце, він, розчулений, – ні щоб відпочити, полежати в затінку в очікуванні пасажирів, – возив Асю саму через річку то до одного берега, то до другого, частував цукерками і розповідав про своє довге життя на оцьому поромі. Аська махала друзям долонею, посміхалась ясно, чисто, розкішно й білозубо. А поромник Матвійович їй казав:
– Та встигнеш ти, доню, до своїх хлопців, давай ще покатаю тебе на поромі, подихай повітрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлібом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвійович із захватом дивився, як дівчинка з хрускотом розгризає редиску, і підсовував їй огірочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дідусь враз спохмурнів, – скажу бабі своїй, щоб мені на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.
До слова, друг Женя стояв на березі і пильно дивився з-під руки в бік порому, спостерігаючи за Асиною мандрівкою через річку.
– А що ж, вона ж іще маленька, на поромі, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.
Хороші люди, Марусині друзі. Все розуміють. Ніхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смітові в обличчя, відчула щось і спроквола, потерпаючи від спеки, солідарно всілася поряд із Женею на самому сонці. І ось так, склавши йому компанію, сиділа поряд, стиха скавуліла і примовляла-підвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Жені в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дівчинку на поромі, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька ніяковів, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив її величезну розумну хутряну довбешку і все намагався перетягти її в затінок.
Ася повернулася радісна, збуджена. Поромник дідусь Матвійович відпустив її лише тому, що до протилежного берега річки під’їхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрічках, квітах, повітряних кульках, які лопалися лунко від спеки, а попереду машина з нареченим і нареченою. Хтось із супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вінчання спізнюємося. І дід Матвійович з гідністю, перебираючи по тросу, натягнутому через річку від міцного стовпа на одному березі до міцного стовпа на іншому, спеціальними великими дерев’яними гаками, повів пором через іскристу літню теплу річку назустріч щастю молодих.
– А потім… – наближаючись