Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері
на мить стихала, раптом дзвінко лунало:
– Одинадцять!
І тільки мої сестри та я сповна тішилися значенням цієї цифри.
Зараз той досвід мене трохи бентежив. А надто мене насторожувала обізнаність моїх суддів. Суддів, що добре відрізняли лукавих звірів від простодушних, розуміли з ходи своєї лисиці, в якому вона гуморі, розумілися на чужих думках і почуттях.
Я милувався на їхні бистрі оченята, на їхню дитячу безпосередність, але був би задоволений, якби вони змінили забавку. А тим часом, здебільшого побоюючись дістати «одинадцять», я покірно передавав сіль, наливав вино, але, зводячи очі, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність непідкупних суддів.
Марними були б навіть лестощі: їм чужа марнота. Марнота, але не гордощі – вони були про себе думки набагато вищої за все, що я б наважився висловити вголос. Так само я не намагався похизуватися перед ними престижем своєї професії, оскільки було б надмірним зухвальством видиратись на верхів’я платана, тільки заради того, щоб побачити, чи вбились у колодочки пуцьвірінки, щоб привітатися з друзями.
Мої дві мовчазні феї так пильно спостерігали за мною, доки я їв, так часто я ловив на собі їхні погляди, що, з якоїсь миті, я геть не міг здобутись на слово. Запала мовчанка, і тут на підлозі щось тихенько засичало, зашурхотіло під столом і стихло. Я запитально роззирнувся. Тоді молодша, кусаючи хліб своїми зубками юної дикунки – вочевидь задоволена з іспиту, але принагідно ще раз мене випробовуючи – тоном, що мав би мене приголомшити, якби я виявився варваром, бадьоро пояснила:
– Це гадюки.
І змовкла, задоволена, вважаючи, що такого пояснення достатньо для кожного, хто не дурень. Старша з сестричок зиркнула на мене, оцінюючи мій перший відрух, а тоді обидві, з сумирним і простодушним виразом на обличчях, схилились над своїми тарілками, наче нічого й не сталося…
– Еге!.. То це гадюки…
Ці слова вихопилось у мене несамохіть. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок, і то були гадюки…
На щастя, я всміхнувся. Невимушено, і вони це відчули. Я усміхнувся, бо мені було весело, і цей будинок щохвилини більше мені подобався, бо мені також хотілося більше дізнатись про гадюк. Старша прийшла мені на допомогу:
– У них гніздо під столом, де дірка в підлозі.
– На десяту вечора вони повертаються додому, – докинула молодша. – А вдень полюють.
Нині вже я сам крадькома розглядав дівчат. Їхні спокійні обличчя, за якими ховалось дитяче лукавство, затаєний сміх. Мені імпонувала їхня владна впевненість у собі…
Сьогодні я занурився у мрії. Все це вже так далеко. Що сталося з з двома маленькими феями? Вони вже, звісно, заміжні. Отже, вони змінились? Це такий поважний крок, коли дівчинка стає юною жінкою. Як живеться їм у новому домі? Чи дружать вони, як перше, з дикими травами та зміями? Вони були причетні до чогось всесвітнього. Але настає день, і в дівчині прокидається жінка. Вона мріє поставити нарешті комусь