Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері
– з’їздити в Туніс, відвідати кузину. А капітан відповів…
– То що відповів?
– Відповів: на світі кузин не бракує. І вирядив мене в Дакар, бо це не так далеко.
– Вона вродливиця, твоя сестра?
– Та, що в Тунісі? Ще б пак! Вона білявка.
– Ні, а та, що з Дакара?
Ми ладні були тебе розцілувати, сержанте, за твою сумовито-ображену відповідь:
– Вона була муринка…
Сержанте, що для тебе Сахара? Це Бог, що невпинно йде до тебе. І ніжний спогад про кузину-білявку десь за тисячі кілометрів піщаних просторів.
А чим є пустеля для нас? Для нас пустеля є тим, що народжувалося всередині нас. Те, що ми пізнавали в собі самих. Ми теж тієї ночі були закохані в капітанову кузину…
Розташований на межі непідкорених земель Порт-Етьєн не є містом. Там є тільки невеличкий форт, ангар і дерев’яний барак для екіпажів. Пустеля довкола настілки безживна, що Порт-Етьєн, попри свої скромні військові ресурси, абсолютно неприступний. Щоб його атакувати, треба перейти море піску під палючим сонцем, а доки ворог сюди дістанеться, в нього не залишатиметься ні снаги, ні запасів води. А проте, скільки люди пам’ятають, Порт-Етьєну завжди загрожував наступ войовничих племен з півночі. Щоразу, завітавши до нас на склянку чаю, капітан, комендант форту, показує на мапі, як наближається ворог, ніби в легенді про прекрасну принцесу. Але бунтівні племена ніколи не досягають форту – розчиняються в пісках, ніби у воді, і ми називаємо їх привидами. Гранати і набої, що їх вечорами роздає нам уряд, мирно сплять у скринях коло наших ліжок. Під захистом нашої убогості нам не має потреби воювати з кимсь, крім тиші. Люка, начальник аеропорту, день і ніч накручує грамофон, що тут, вдалині від життя, промовляє до нас призабутою мовою, збуджуючи безпідставну нудьгу, що нагадує спрагу.
Того вечора ми вечеряли у форті, і комендант з гордістю показував нам свій сад. Із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому надіслали три ящики справжнього чорнозему. З нього вже вигулькнули три зелених листочки, і ми обережненько пестимо їх, як вишукану коштовність. Капітан називає їх своїм парком. Тож, тільки-но здіймається у пустелі вітер, що все спалює своїм подихом, парк ховають у льох.
Ми мешкаємо за кілометр від форту, і, по вечері, повертаємось до себе при місячному сяйві. Під місяцем пісок рожевий. Нам бракує багато чого, а все-таки пісок рожевий. Одначе лунає окрик вартового, і світ знову стає тривожний і схвильований. Це сама Сахара лякається наших тіней і перевіряє, хто йде, бо звідкись там суне ворог.
У перегукуваннях вартових чуються всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожня: караван маврів є магнітом уночі.
Ми могли би почуватись у безпеці. Та де там! Хвороби, катастрофа, бунтівні племена – на шляху безліч загроз! На землі чоловік є ціллю для підступних стрільців. Але сенегалець-вартовий нагадує нам про це, ніби пророк.
Ми озиваємось:
– Французи!
І проходимо повз чорного янгола. Нам дихається вільніше. Небезпека повертає нам шляхетність… О! Вона ще далека, ще не така невідступна,