Суча дочка. Валентина Мастєрова
само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки – спасибі їй, наділила, – показала на пляшечку. – Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.
Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не під’їхав машиною голова.
– Сідай, Микитівно, – вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.
– Що таке? – жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.
Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога – забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на землі виділити одну муку.
– Пустіть мене, – попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під двором. – Я свого синочка сама стріну.
Заточилася у дверях, її підхопили під руки й вивели з хати. Молоденькі солдати й офіцер уже посплигували з машини і з болем дивилися на матір.
Після похорону сина Параска Микитівна на роботу не ходила. Згорьовану жінку забирали у лікарню, та вона не поїхала.
– Померти хочу, – сказала затято. – Не чіпайте мене.
Доярки гуртом чистили й доїли її корів. Між собою майже не розмовляли, тільки схлипували часто, особливо ті, у кого підростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитівни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.
– Виходьте, тітко, на роботу, – сказала одного разу Оленка.
Та, здавалося, не почула її, ледве йшла від печі до ліжка.
– Виходьте, – наполягала. – Ольга захворіла, Уляна Трохимівна руку скалічила – корови днями недоєні стоять. Між люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, – підійшла до жінки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.
Поруч зі справжнім горем Оленка відчула всю дріб’язковість своїх переживань, дріб’язковість розмов, які раніше дошкуляли. Несподівано відчула у собі внутрішню силу і впевненість, навіть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших випробуваннях долі. Побачила голову на колгоспному дворі, підійшла:
– Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.
– Дак, а… як – на заочне, чи…? – зрадів голова.
– На заочне, – посміхнулася Оленка, – ще ж Івана ростити треба.
А Іван ріс, як з води.
– Бабо, дай, – випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.
– Не можна, онучку, – то не цяцька, – намагалася пояснити Наталка. – То дід буде сваритися.
– Бабо, дай, – стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.
– Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.
– Баба – кака, – сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими