Суча дочка. Валентина Мастєрова
їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.
– Може, тебе хто зурочив? – питала не раз. – Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.
– Ні, мамо, ніхто не зурочив, – Оленка сумними очима дивилася на матір. – Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно…
– Заміж тобі треба, – перебила її мати. – Онде ж находиться людина.
Оленка ніяковіла:
– Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.
– А що там розуміти? – сердилася Наталка. – Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана – тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі – це коли ще в старій хаті жили – і все щось сам у себе допитується, немов божевільний. Добрі люди про хліб дбали та про сім’ю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відмахуєшся, – переводила розмову на інше. – Хороший хлопець, і сім’я у них хороша.
Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.
– Олени ж немає? – озирнулася по хаті.
– Ще не прийшла, – Наталка подала гості стільця.
– То й добре. – Дядичка важко сіла на стілець. – А я, Наталко, до тебе у такій справі, – подивилася на неї, витерла хусточкою спітніле від хвилювання обличчя. – Мій Сергій – хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи – техніка у нього в руках. І Олена у тебе – слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? – запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою. – Поговори з дочкою, та й благословим.
Наталка розгубилася, чомусь заплакала.
– Я щось не так сказала? – Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.
– Ні, Ходоро, – Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. – То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.
Тепер ось напосідалася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:
– Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.
– І що з твоєї любові? Он, – кивнула на онука, – вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася – хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.
– Відчепіться, мамо, – в Оленки на очах виступили сльози. – Чого ви мене мучите?
На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.
– Я ж не подужаю, – опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. – Хто